Читати книгу - "Пастка, Володимир Наумович Міхановський"

Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.

Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

– Де ти був, Роб? – спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.

– У кают-компанії.

– Що ти робив?

– Лежав.

– Лежав? Чому?

– Не міг підвестися – щупальця підгиналися.

– А зараз?

– Стало ліпше.

«Ось що означає самонастроювальна система! – подумав Стафо. – Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!»

– Але чому ви тут? – спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. – Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?

– Про це потім, – нетерпляче відповів Стафо, – а зараз принеси мені маніпулятор.

– Для умов з підвищеним тяжінням?

– Авжеж.

Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.

Нарешті Стафо міг пересуватися! Його побите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками – широка прямокутна планка, поспіль усіяна яскріючими різнобарвними кнопками.

Отже, за діло! Перш за все – в штурманську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло «Репати». Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здавалася живою. Біля бокових дюз – з них вихоплювалось довжелезне сліпуче полум’я – хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всі інші частини корабля, а особливо ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, попрямував до головної рубки.

Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, «Рената», попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошуючи зустрічні метеори й метеорити, його друзі прокинуться через тридцять вісім діб. І Марійка теж. А він, чи доживе він доти? Останнім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.

Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували і гасли – машина вирішувала завдання, що його їй поставив Стафо – уточнити час гальмування «Ренати».

Роб приніс попоїсти – він приготував обід сам. Він не забув навіть червоного перцю до борщу!

Щоб не мати справи з маніпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.

Штурмана дуже непокоїли ясна – вони розпухли і весь час кровоточили. Приловчившись, Стафо з допомогою маніпулятора нахилився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так… Так… Треба попросити Роба, щоб приніс аптечку. А це що? Звідки білі нитки? Звідки вони могли взятись у шоломі? І як багато їх у волоссі! Першої миті Стафо просто не збагнув, що це не білі нитки, а сивина.

Електронна машина змовкла. Робот підніс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радісно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування «Ренати» мав складати біля двадцяти п’яти діб. Отже, через двадцять п’ять днів «Рената» зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрі невідомого силового поля, що полонило її.

Останніми днями Стафо безперервно відчував холод, його морозило, хоч він і вмикав термотканину. Він зовсім знесилився і часто мимоволі засинав. Ось і зараз він поринув у не мерехтіння. Стрімко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь світ. Він спробував крикнути, але губи й язик здерев’яніли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, і Стафо відчув, що летить у бездонну прірву.

«…Отже, через чотири дні «Рената» зупиниться. Але вже тепер сила тяжіння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволість після магнітного шоку, я міг би вільно ходити по каюті. Після того, як Роб переніс мене сюди з поверхні «Ренати», я кілька днів перебував на грані між життям і смертю. Якщо я не доживу до «воскресіння» екіпажу, хай капітан дізнається про те, що відбувалось на борту «Ренати», з мого щоденника…» Стафо відклав ручку вбік і задумався. Він з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися маніпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучці. Стафо знову взявся за ручку.

«…Здається, мені пощастило розгадати таємницю хмари. Це – надзвичайно потужне магнітне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування «Ренати». Зореліт потрапив у магнітне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонці й металевих частинах «Ренати» могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей і люків. Дією магнітного поля на організм пояснюється й сонливість багатьох членів екіпажу. Але чому ж в такому разі прилади не показали наявності магнітного поля? Вони – як це не парадоксально! – виявились занадто чутливими для магнітних полів такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевірю свою гіпотезу: переведу магнітометр на менш чутливу шкалу».

Стафо підвівся з-за столу й спробував пробитися по кімнаті. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрібний уже маніпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю підтримати його.

Вперше за багато днів Стафо по-справжньому міцно заснув. Прокинувшись, він спочатку не міг второпати, що сталося. Він чомусь висів у повітрі, поруч плавала ковдра. Стафо зробив різкий рух, намагаючись схопити ковдру, і боляче стукнувся ліктем об стінку. Це його привело до тями.

Невагомість!

Він кинувся до головного пульту. Бічні дюзи вже автоматично вимкнулися – зникла сила тяжіння магнітного поля. Отже, «Рената» перестала падати, тепер вона в самому центрі величезної «потенціальної ями», з якої ще доведеться вибиратися.

Стафо став на транспортер і помчав у біозал. Він одвик від стану невагомості і тепер відчував себе незграбним. Замість того, щоб іти по пругкому пластику підлоги, йому доводилося пересуватися, перебираючи руками спеціальні поруччя. А Роб швидко пристосувався до стану невагомості. Точно розраховуючи інерцію і відштовхуючись своїми пружними щупальцями, він робив величезні стрибки.

Ось і біозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, міцно спить Марійка. Раніш як за добу він побачить її.

Стафо повільно підійшов до перших дверей. Він знав, що за добу до виходу людини з біованни починають діяти прилади, що стимулюють життєдіяльність організму. Коли починає пробуджуватися організм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. І годинникова стрілка, бігаючи по