Читати книгу - "Найзаповітніша мрія"

Я вже знаю, що не всі мрії збуваються. І не думаю, що ця моя може справдитися, чесно. Але принаймні вона в мене є!»

– Ось, – гнівно гримнув директор, відклавши мій зошит убік і чухаючи перекривлену щоку. – Помилуйтеся, будь ласка, громадяночко, кого ви нам виростили! А ми вам ще грамоту за комуністичне виховання дітей! А ви нам таке! Таку свиню підкласти вчительці! Що за хворі фантазії в голові у вашої доньки? Що за побрехеньки?! Та хто повірить, глянувши на вас, що ви живете з алкоголіком?!

Я спробувала глянути на маму очима директора. Він мав рацію. Ніхто не повірить, що моя мама, жива ілюстрація до вірша Симонова «Польським жінкам» – елегантна, як іменинниця, струнка, граційна, вбрана, як картинка – живе з пияком. Я сама в це майже не вірила. І про всяк випадок втягнула голову в плечі, чекаючи прочухана. Та мама дивилася лише на директора. Її підмальовані брови здійнялися у фальшивому здивуванні, і вона дуже лагідно спитала:

– Вибачте, я, мабуть, недочула… ви назвали мою доньку брехухою?!

Директор крякнув від несподіванки.

– Що ви там казали про хворі фантазії? – правила далі мама.

– Та, якщо це правда, – затинаючись на кожному слові, вимовив директор, – тоді я…

– Тоді ви що? – мамині брови повернулися у вихідне положення. – Не розумієте мене, так?!

– Відмовляюся розуміти, – директор розвів руками. – Та прошу зрозуміти мене, громадяночко. Я мушу вжити відповідних заходів.

– Цікаво, цікаво, – мама, що вже вставала зі стільця, сіла знову і спрямувала свій небесний погляд кудись за лисину директора. – З цього місця, будь ласка, детальніше, громадянчику. Яких саме заходів і до кого? Ну, говоріть, не встидайтеся!

Директор затнувся. Потім невпевнено промекав:

– Я… я мушу повідомити про це у… до…

Мама терпляче чекала.

– Ваша донька бажає смерті власному батькові! – не придумавши гаразд, куди ж йому слід повідомити, Сергій Петрович знайшов прихисток від безпорадності у фальшивому гніві. – Як вам це подобається?!

Він уже не лише кривився, а й сіпався. Я злякалася, що йому стало зле.

– Ніяк, – сухий мамин голос шурхотів, мов пропечена фольга. – Та навряд чи мрію про розлучення можна прирівняти до смерті. Ви зі мною згодні?

Це була улюблена тактика моєї мами. Якщо вона хотіла вийти переможцем з дискусії, то будувала репліки так, аби в кінці із нею не могли не погодитися. Ми тоді й близько не чули ані про Дейла Карнегі, ані про прикладну психологію, та інтуїції мамі було не позичати.

– Так, але ж спочатку…

– Спочатку було слово, – засміялася мама самими вустами. Очі її лишалися холодними, як крижинки. – Навіть два слова. Ірма Юріївна, так?

Нарешті директор перестав сіпатися. І кривитися. Він отетерів. Вирячився на маму так, наче в неї виросли ратиці.

– Зрозуміло… – після паузи завдовжки з вічність процідив Сергій Петрович крізь стиснуті зуби, і здавалося, що він давився кожною літерою. – Тепер ясно, чому у вас виросли такі діти!

– От і добре, – легко згодилася мама. Підвелася, знову взяла мене за руку. – Ходімо звідси, доню. Тобі треба відпочити. Поїдеш до бабусі на кілька днів, добре?

Це було не просто добре. Це було чудово. Баба Олена мешкала на Полтавщині, в хаті-мазанці з глиняною підлогою і малюсінькою пічкою, та вміла так зігріти любов’ю все і всіх навколо, що я не проміняла б ту хатинку і її товариство на всі вигоди міського помешкання. Я жила в бабусі майже постійно, з трьох місяців (вона забрала мене від батьків до себе зі словами «Бачити не можу вашої божевільні!», давши мамі можливість повернутися на роботу) і аж до самої школи, з короткими наїздами додому, де мала прекрасну можливість побачити, як горілка робить з людини мавпу. Я вдячна їй і Богу за те, що шість з гаком років у мене все-таки було справжнє дитинство.

Якби не вона, я б не витримала три п’ятирічки пекла поспіль. Просто не витримала б і край.

– Мамо, а до чого тут наша викладачка англійської? Нащо ти згадала Ірму Юріївну? – спитала я, стоячи на шкільному ґанку. Мама, поправляючи на мені ранець, сумно всміхнулася.

– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…

– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!

– Так. У тому-то й річ!

Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.

– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.

Мама заперечливо похитала головою.

– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…

Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.

Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п’ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.

Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам’ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи