Читати книгу - "Найзаповітніша мрія"

цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…

– Доню, то ти йдеш чи ні? Я вже поклала цукерки тобі до ранця. Не забудь пригостити однокласників…

Плівка спогадів крутиться далі. Мама помічає, що я тримаю в руках, і блідне. Різко і дуже помітно, так, що ніжно-рожеві рум’яна на щоках стають яскраво-червоними, мов у мотрійки.

– Це… ну, це, розумієш, доню…

Я розумію, звісно. Що тут не ясно?

– Ідіот!!! – мама скрегоче зубами, і її красиве лице затьмарюється. – Якого милого він зберіг листа? Чортів алкоголік!!! Я не знала… доню, послухай…

Але я не хочу слухати. Не хочу більше нічого чути. Мама любить мене. Я це знаю. Я мушу це знати. Однак те, що мене не хотіли, що я прийшла у цей світ ніким насправді не бажана, мене знищує. Розтрощує, як асфальтовий каток – кришталевий келих. Я майже відчуваю, як тріщать мої кістки. Це дуже боляче.

У ті часи, коли я народилася, немовлят сповивали тугіше, аніж сосиску целофаном, і моє життя було так само щільно сповите брехнею. Брехня вибухала у хмарному небі мого дитинства до отруйності яскравими вогнями, бо вважалася «лжею во спасіння». Не вірте. Не буває спасіння в неправді. Звісно, тут не йдеться про дрібниці. Можна сказати «ні» у відповідь на питання «Чи не надто я товста у цій спідниці?» – та не можна казати дитині, що її люблять і що вона бажана, якщо насправді це не так. Краще вже промовчати. Перевести розмову на інше. Опустити очі.

Бо прийде день – а він неодмінно прийде – коли дитина, а чи вже й доросла людина, наступить на правду, і та вибухне під нею, як протипіхотна міна. З усіма сумними, нищівними наслідками.

Я дивлюся і дивлюся на маму, бачу, як ворушаться її підфарбовані вуста, і посміхаюся. Покірно розтискаю пальці і віддаю їй паперову бомбу з минулого. Недоладно киваю, і кажу:

– Я вже запізнююся, ма.

Перед очима в мене звідкілясь виникає букет білих гладіолусів. Якусь мить ці квіти плавають у мареві непролитих сліз, а потім чорніють, скручуються і в’януть. Брехня, усе брехня. І квіти, і торт, і хустинка.

І батькова радість від мого народження.

Плівка обривається. Іде затемнення.

Наступний спогад уже не такий опуклий, хоча й доволі яскравий. Я сиджу в класі, за першою партою, і, не відриваючи ручки від паперу, пишу Той Самий Твір, що поставить на вуха всю школу. Строчу, як Анка-кулеметниця. Віра Василівна, моя класна керівничка і викладачка української мови та літератури, посміхається мені ширше, ніж зазвичай. Може, радіє, що я так стараюся, а може, надто туго затягнула свою «дульку» на маківці. Ця зачіска їй геть не личить і робить її схожою на гіпотетичну матінку Цибуліно, але очі у неї добрі, а руки спрацьовані, як у моєї бабусі.

І я зовсім не хочу підкладати їй свиню, як потім скаже директор. Я просто пишу те, що думаю. Хіба не цього вчать у школі?

Маму викликали до директора за тиждень. Я вже сиділа у приймальні, і моє лице, коричневе з переляку, дуже пасувало за кольором до шкільної сукенки. Мама увійшла до кабінету, взявши мене за руку і сіла на стілець для відвідувачів, не чекаючи запрошення. Я лишилася стояти. Мама виглядала радше здивованою, аніж розгніваною. Її постійно викликали до школи через Роста, а через мене – ніколи. Я гадаю, їй було просто цікаво, що ж я накоїла.

Наш директор, Сергій Петрович, воссідав на монументальному шкіряному кріслі з підголівником, як Зевс-громовержець на троні. Він володів феноменальною здатністю кривитися всім тілом, демонструючи своє незадоволення. Більше того, він умів кривитися всіма частинами тіла одночасно. Кривилися брови, губи, ніс і навіть вуха. Про руки, ноги і спину я вже мовчу. Ось і тоді, увесь перекривлений, мов лекало, він глипнув на мою маму важким олов’яним поглядом, буркнув щось невиразне у відповідь на її привітання і без жодних передмов почав читати мій твір уголос, декламуючи, як бездарний актор на сцені провінційного театру.

«Моя найзаповітніша мрія.

Понад усе на світі я хочу, щоб мої батьки розлучилися. Спочатку, дуже давно, я хотіла, аби мій батько помер, але бабуся пояснила мені, що зичити смерті будь-кому – гріх. Навіть такому одноклітинному, як мій батько. Я знаю, що гріх – це дурне, застаріле слово, але я більше не бажаю батькові нічого поганого. Я думаю, він буде щасливішим без нас. Він постійно каже, що ми йому осточортіли. Усі. Я, мама і брат.

Наша сусідка сказала якось, що мама могла б відсудити собі дві кімнати із трьох, бо в неї двоє дітей. Та якщо їй вдасться отримати лише одну кімнату, це нічого. Ми з братом можемо жити у бабусі. Поки що. Там хороша школа, хоч і сільська. І я все-все вмію робити. Я вмію садити картоплю, і полоти, і вибирати. Умію кропити колорадських жуків, і можу носити воду з колодязя, і годувати худобу. Я вмію варити гороховий суп, замітати і прати. Мама каже, що мене вже можна віддавати заміж. Але я не хочу заміж. Мені не подобається, як ведеться в шлюбі моїй мамі. Батько п’є і б’є її та мого брата; мене він не чіпає, але одного разу він ганявся за мною і мамою із сокирою навколо нашого будинку. Це тривало недовго, але я дуже злякалася. Потім він випустив сокиру з рук, упав на неї і заснув, бо нажерся, як свиня. Так каже бабуся. У неї є свині, але вони не нажираються так, як мій батько, і я не знаю, чому так говорять і причому тут узагалі свині. Я дивилася на батька і дуже хотіла його вдарити, але не змогла, бо я – боягузка.

Мама каже, що всі п’ють, коли розмовляє з бабусею. А бабуся каже, що це не аргумент. І питає, чи піде мама стрибати з сьомого поверху, якщо так усі робитимуть? Чи вріже собі носа, якщо це стане модно? Але мама помиляється. Не всі п’ють. Тато Оленки Гладкової не п’є. І тато Валі Німералової теж.