Читати книгу - "Безслідний Лукас"

світу. Може, ті фургони робили й тут, у Сузах, і тепер готель лишився як нагадування про віддалену історію? Надто, що в ньому ніхто ніколи не жив, бо ніхто не приїздив до Суз, хіба що водії машин, які забирали готову цеглу містера Форбса. Але вони ніколи не затримувалися, нетерпляче стежили за тим, як вантажиться цегла, пильнували, щоб не було побитої, і мерщій їхали собі.

Цегельня була стара, як незграбна глиняна гора, пі деякою вона втулилася, як товсті височезні дерева перед нею, стовбури яких рябіли шрамами вирізаних у корі імен, бо кожен сузівець, щойно навчившись писати, квапився лишити на деревах свою позначку, мов гарантію вічності.

Цегельня, як і все тут, належала містеру Форбсу, який хвалився, що з його червоної цегли вибудувана Філадельфія і вся Пенсільванія і що цю цеглу купуватимуть у нього, «поки трава росте зеленою і вода тече з гір». Цегельня об’єднувала всіх мешканців Суз, там працювали чоловіки й жінки, старе і мале, іншої роботи в містечку не було. У великому домі за струмком щоночі світилися всі вікна, хоч містер Форбс, здається, ніколи там і не жив. Він приїздив до Суз в кінці кожного тижня на старому «форді» глиняного кольору, власноручно виплачував робітникам цегельні заробіток і знову зникав на цілий тиждень, бо мав бізнес ще десь в інших місцях. Може, тому про цегельню не дбав, не купував ніяких нових механізмів, виправдовувався тим, що цегла, зроблена вручну, набагато якісніша і красивіша, ніж машинний продукт, од якого людство вже стогне і скрегоче зубами.

Коли цегельня об’єднувала, то церква мала б роз’єднувати, бо в Сузах жили католики, протестанти, пресвітеріанці, адвентисти і навіть мусульмани. Але містер Форбс і тут знайшов вихід. Він поставив на протилежному від цегельні кінці містечка цегляну споруду, що мала вигляд, який міг би задовольнити представників будь-якого віросповідання, а тоді встановив розклад днів для кожної з вір, і так було залагоджено цю найскладнішу проблему.

Про це Лукас довідається згодом, коли підросте, так само, як і про те, що його справжнє прізвище Лукасевич, але для зручності скорочене, бо в Америці у всьому дбають про зручність і доцільність.

Польський предок Лукаса разом з генералом Костюшко двісті років тому бився за американську незалежність під Саратогою, до Польщі не повернувся, мабуть, вирішивши скористатися свободою і незалежністю, за які пролив кров. Судячи з мізерних достатків родини Лукаса, їхній предок не дуже розжився на цій землі, кінчилося тим, що навіть його слов’янське прізвище піддалося англосаксонському вкороченню, а з ним відповідно вкоротилася і пам’ять про першого носія.

Тільки в школі однолітки, які завжди дивним чином довідуються навіть про те, чого ти й сам не знаєш, кричали Лукасові: «Ей ти, паршивий полячок!», але робили те нечасто і з засторогами, побоюючись довжелезних, великих, як лопати, Лукасових рук.

Руки він успадкував од батька. Вони були великі, незграбні, важкі, завжди червоні від глини, з якої робили цеглу містера Форбса, а обличчя в батька червоне було від того вогню, в якому обпалювалася цегла. Від цегли він і загинув. Завалилася стіна випаленої цегли, коли в печі був тільки старший Лукас. Вискочити він не встиг. Чи то нещасний випадок, чи хтось навмисне штовхнув цеглу? Лукас був надто високий. Таким не слід лізти в тісну піч. Містер Форбс виплатив матері Лукаса Лайз невелику суму грошей, ото й усе, що зосталося їй від чоловіка, а Лукасові та його двом меншим сестричкам Люсі й Енн — від батька. Розслідування не проводилося, бо ж однаково нічого б це не дало, так само, як не дали нічого і розслідування вбивств президента Кеннеді й Мартіна Лютера Кінга, що сталися в ті самі роки.

Лукас ріс далі серед людей, обліплених червоною пенсільванською глиною, бігав з малечею до цегельні гратися, трохи підрісши, ставав у живий ланцюжок перебирати цеглу, перекидаючи з рук у руки цілі цеглини, половинки, дрібні уламки, натруджуючи долоні, накачуючи силою м’язи.

Може, від тої цегли і стали його сухожилля міцні, мов сталевий дріт, а руки здобули таку чіпкість, що коли в школі Лукасові вперше хтось кинув баскетбольний м’яч, той так і прилип до його долонь.

Кому треба, ті помітили цю незвичайну чіпкість малого Лукаса, і відтоді він уже не мав спокою. І в початковій школі в Сузах, і в школі вищої ступені в сусідньому містечку, і згодом уже в коледжі його знай оглядали, обмацували, штовхали межи плечі, ганяли з м’ячем і без м’яча, тоді знов дивилися в грі з однолітками і зі старшими за нього, схвально поцмокували, пропонували якісь умови, купували його довгі руки і його самого, і він пересувався з місця на місце, з школи в школу, майже не вчився, а тільки читав у вільні хвилини книжки, але читав завжди не те, що потрібно для школи, бо не мав ні часу, ні охоти вибирати, все в нього відбирала гра. Він жив мовби сонний і сліпий, продаваний і купований, не міг якось утриматися в цьому світі, на щось надіятися, щоб, може, не тільки самому стати на ноги, а й помогти матері та сестрам. На цегельню Форбса надій не було. Бо коли в Пітсбурзі закриваються навіть гігантські металургійні комбінати, то хто ж повірить у цю вмираючу цегельню? Вчитися, щоб стати людиною, вирватися в широкий світ? В Америці — свобода вчитися і свобода не вчитися. Коли друга безкоштовна, то за першу треба платити, до того ж гроші, які не снилися навіть далекому предкові Лукаса, коли він бився під Саратогою.

І ось дарунок долі — його неперевершене вміння чаклувати з оранжевим м’ячем, метатися, мов привид, між двома дерев’яними щитами, поставленими в протилежних кінцях майданчика розміром 28 на 13 метрів, не давати закинути м’яча до свого кошика і закидати до чужого.

Те, що він умів, могло датися само собою від природи, ніякі тренування тут не помогли б, і протидії проти Лукасової гри теж не могло бути, не помагали навіть фоли, відверті грубощі, безсилою виявлялася сама жорстокість, бо Лукас був невловимий.

Його прозвали Безслідний ще в школі, це наймення так і йшло за ним слідом, бо на майданчику в грі він справді був безслідний. Завжди обличчям до супротивників,