read-books.club » Детективи » Смерть ходить по музею 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

225
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смерть ходить по музею" автора Ян Мортенсон. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 59
Перейти на сторінку:
його наречена горобчик, настільки показним видавався Дік. І був років на десять молодший. А може, й більше. Схожий на героя, якими їх зображують у традиційних книжках для дівчаток. Високий, смаглявий, зі щирою усмішкою. Вродливий. Правда, трохи жіночний. Довершений тип чоловіка, якому личило б мати знайомих жінок десь у дискотеці, а не в Національному музеї. Хоча зовнішність оманлива. Так майже завжди й буває, думав я, бачачи, якою ніжністю спалахують його очі, коли дивляться на Грету.

Гостей зібралося, мабуть, чоловік десять. Здебільшого люди самотні, як я, без сім'ї чи близьких родичів. Ерік щороку творив добро діло, запрошуючи нас до себе. Навіть із телевізором та всім іншим людині на свята буває сумно. Особливо на різдво, яке ніби зумисне створене для спілкування та вшанування традицій.

— Увага, увага, мої любі дітки!

Ерік надів на голову шапку Діда-Мороза, що іскрилась фальшивими діамантами, і заплескав у долоні.

— Увага, увага! От ми й набалакались. Тепер до діла. Ідіть за Дідом-Морозом, мої слухняні дітки.

І господар розчинив двері до їдальні. Там стояв накритий різдвяний стіл. Відчувалося, що Ерікові інтереси не обмежились тільки антикваріатом. Вони сягали і кулінарії.

На великому, з відкидними дошками, столі були всі різдвяні символи. Посередині, мов на троні, виднілася голова поросяти з червоним яблуком у роті. Крізь ріденькі, світлі вії просвічував хитрий погляд. Порося здавалося вдоволеним, ніби приймало біля свого трону підданих, які принесли жертви. Воно прикро вразило мене, бо здалося схожим на одного мого старого вчителя, теж покійного.

Навколо різдвяного бога — поросяти — вишикувалися накладені з горою тарелі. Піраміди малих котлеток. Оселедці — найрізноманітніші розмірами та обробкою. Нарізані скибочками, вони плавали між цибулею та лавровим листом і скидалися на хамсу, що гасає у хвилях. Великий кусень шинки, акуратно покраяний на рожеві шматочки. Там-таки стримів майстерно виготовлений рожен для шинки, ручка якого була обгорнута сріблястим папером. Ковбаси громадилися стосами серед горбкуватих заливних. У кутку жовтіла батарея сирів із чедером на чолі. Поряд, на плитці для підігрівання, стояла каструля з печенею.

У високих дерев'яних свічниках горіли, потріскуючи, стеаринові свічки, темно-зеленим мереживом накривали стіл гілочки ялівцю, і хитро поблискували поросячі очиці. Язичництво і жертвоприношення, думав я, дивлячись на батареї запітнілих пляшок, які вишикувалися на сусідньому столі в оточенні струнких і бокатих чарок із червоними сердечками.

У той вечір їли багато. Та й нили чимало. Час від часу весела балаканина стихала, і ми, задерши голови до стелі, підносили свої високі келихи і співали. Співали та сміялися. В усьому, можливо, була деяка надмірність, але ми зустрічали різдво, ми веселились. І відчували різдвяну спорідненість, яка пояснювалася не лише Еріковим частуванням.

Обважнівши після різдвяного столу, я перемістився до вогню з чашкою міцної кави та чаркою коньяку. Грета Лінд сіла поруч зі мною і запропонувала шоколаду із срібної вази на столі.

— Пощадіть, голубонько! — застогнав я. — Більше жодної калорії не прийму. Бо тоді доведеться нести мене додому.

— Але ж різдво тільки раз на рік.

— І слава богу. Бо мені тепер знадобиться весь рік, щоб повернути собі нормальну вагу. І вам я радив би взяти краще печива з прянощами.

— А ти таки маєш рацію, — сказав Ерік, сідаючи до нас на софу і вмощуючись зручніше. — Це доведено наукою… — Прихилившись до спинки, він скинув свої італійські, кольору червоного вина, черевики. — Недавно я читав про це в газеті, а, як вам відомо, усе, що надруковано в газетах, — чиста правда.

— Розкажи. — І Грета взяла один коржик — поросятко з родзинкою замість ока. — Я теж хочу знати правду.

— Так от, уся річ у бікарбонаті. Колись ми були бідні, мало їли й часто хворіли на шлунок. А з'явився бікарбонат, і ми зразу ж відчули себе краще. Він якраз і є в печиві з прянощами. Отож коли на різдво ми їмо це печиво, наш живіт святкує та радіє. Як і ми самі.

— Звучить цікаво, — сказала одна з дам, що примостилася біля грубки. — Але я знаю інше. Печиво з прянощами приходить зі Сходу. Його привезли до Європи хрестоносці. А латиною воно зветься «жертовне печиво». Зображення тварини замість самої тварини. — Дама була явно задоволена загальною увагою. — Подивіться на Гретине печиво.

— Ви хочете сказати, що я приношу в жертву поросят? — засміялася Гроти Лінд. Щоки її порожевіли, а очі дивилися весело.

— Може, й так. У пас у Швеції таке печиво з'явилося у середні віки. Вважилося, що перець дуже корисна присмака. Лікує від шлункового та головного болю, слабкого зору та нещасливого кохання.

— Ще печива! — закричав Ерік. — Їжте всі!

— До нас воно, звичайно, прийшло з Німеччини? — запитав я. — Як і багато чого іншого.

— Німеччина, Німеччина, — урвав мене Ерік. — Ні, різдво — це чисто поганське свято, як ви, сподіваюся, помітили цього вечора. Ваше здоров'я! Кілька тисячоліть, ми, шведи, святкували повернення сонця. Потім з'явилася християнська церква і схитрувала. Переробили свято на християнське, знищила сонцепоклонників. Та свято однаково приходить у кінці грудня. І так щороку.

— Помовч, Еріку. Не заважай мені розмовляти з дамою. З милою дамою, яка їсть печиво з прянощами.

І я обернувся до Грети.

— Знаєте, шкода, що ми не познайомилися сьогодні вранці. Було б цікаво почути вашу думку про цю чудову виставку.

— Справді шкода, але на нас перед різдвом навалилося надто багато справ. Я бачила вас лише мимохідь, у дверях. Вам слід прийти ще.

— Я зрозумів, що Бенгт Хеллер має дуже близьке відношення до виставки. Це його ідея?

Грета швидко глянула на мене.

— Так, — не зразу відповіла вона. — Можна сказати, і його. Він натякав про це?

— Трохи.

— Я розумію, чому він такий озлоблений, — замислено проказала Грета. — Він збирався організувати виставку зовсім інакше й тепер вважає, що вся ідея звелась нанівець.

— Я це зрозумів. А вас не турбує, як уберегти такі скарби? Адже вони коштують, певне, багато мільйонів?

— Це не

1 ... 4 5 6 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть ходить по музею"