Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

— Ну, старенька, справи наші, здається, налагоджуються! Незабаром я буду співвласник заправочної станції, гаража, ремонтних майстерень і загрібатиму купу грошей. І станемо ми з тобою типовими буржуа! — Василь говорив по-російськи, знаючи, що служниця давно пішла додому.

— О господи! Саме про це я і мріяла все життя… А ще що?

— А ще ми дістанемо дозвіл на проживання у Французькій республіці і на право мати підприємство! — І Василь розповів їй про свою розмову з Ренаром. — Ну то як, вартий чогось твій чоловік!?

— А інакше я б за тебе й заміж не вийшла! — засміялася Ліза.

— Тільки в усьому цьому є одне «але», — сказав Василь.

— Яке?

— Увійшовши в компанію з Ренаром, мені доведеться багато працювати в майстерні — вільного часу не буде зовсім. І вийде, що я приїхав за тисячі кілометрів, щоб жити, як буржуа середнього достатку.

— І все-таки, поки що нам нічого іншого не лишається. Хіба ти забув, що ми повинні пустити коріння в країні і тільки потім…

— Сам знаю, що треба вхопитися за цю пропозицію, вхопитися обома руками!

— А коли б ти поставив Ренарові умову, що сам не працюватимеш? Можеш послатися на мене: дружина, мовляв, не хоче, щоб я працював за простого механіка.

— Дивачка, Ренарові потрібні насамперед мої руки. Компаньйона з грошима він знайде, а от висококваліфікованого механіка… А втім, здається, я вже придумав!.. За існуючими правилами, іноземцеві, який домагається дозволу жити на всій території Франції, спершу дають квитанцію, так звану «ресе-пісе», котра потверджує, що він подав заяву і має право, доки дістане відповідь, жити у Франції де завгодно. Трапляється, що відповідь затримується, і той, хто має квитанцію, спокійнісінько живе тут хоч і довіку. От я і домовлюся з своїм майбутнім компаньйоном, що, одержавши квитанцію, внесу в підприємство свій пай і працюватиму в майстерні три дні на тиждень, звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. А коли матиму дозвіл залишитися у Франції — «карт-д'ідентіне» — стану повноправним компаньйоном і почну працювати на повну силу. До того часу багато води спливе в Сені, і ми придумаємо що-небудь ще!

— Наче все виходить логічно, — відповіла Ліза. — Усі знають, що ми приїхали до Франції, щоб побувати в музеях, картинних галереях, оглянути пам'ятки архітектури. А ось уже майже півтора місяця сидимо тут і, власне, нічого не бачили. Чому б нам не скористатися випадком і, доки дістанемо дозвіл, не бувати частіше в Парижі; тим більш, що я, твоя дружина, вивчаю історію мистецтва!..

Днів через два до Василя прибіг хлопчисько з гаража.

— Мосьє Кочеку, хазяїн просить вас зайти. Він сказав, що в нього невідкладна справа.

— Добре, Гастоне, зараз прийду. А це тобі на кіно! — Василь кинув хлопцеві срібну монету.

Ренар сказав Василеві, що сьогодні вони можуть побачитися з мером міста і начальником поліції.

— Ми домовилися зустрітися в Сен-Клу, недалеко звідси, і там, за вечерею в ресторані, про все побалакати. Такі справи, знаєте, найкраще обмірковувати якнайдалі від сторонніх очей і вух!..

Вони приїхали в Сен-Клу трохи раніше. Столик було замовлено по телефону, метрдотель провів їх у глиб залу.

Ренар замовив закуски, вина і конфіденціально сказав Василеві:

— Мої друзі цілком схвалюють ідею нашої з вами спілки. Вони, як і всі жителі нашого містечка, дуже високої думки про вас і про вашу чарівну дружину. Ви людина ділова, твереза, скромна, до того ж релігійна. Не дивіться на мене так здивовано. Я знаю, що кажу!..

— Дуже радий, що у вас і у ваших друзів склалася така приємна думка про мою скромну особу. Я теж одразу відчув до вас прихильність і довіру, дорогий мосьє Ренаре!

Незабаром прийшли гості. Ренар відрекомендував мерові і начальникові поліції свого майбутнього компаньйона.

Вечеря була невимушена. Фурньє, мер містечка, він же директор відділення банку «Ліонський кредит» і представник страхової компанії, добродій років сорока п'яти, з помітним черевцем, як виявилося, дотепний і веселий співрозмовник. Він багато пив, не п'яніючи, тільки обличчя його зробилося багряне. Начальник поліції Руле, високий, худий, ставний, був похмурий і не дуже балакучий. Коли його про щось питали, відповідав ввічливо, але коротко.

Під час десерту перейшли до ділових питань. Мер сказав, що він знає про бажання мосьє Кочека оселитися в їхньому містечку і стати компаньйоном всіма поважаного мосьє Франсуа Ренара, і одразу ж додав, що стати самостійним підприємцем або компаньйоном підданого Французької республіки іноземцеві нелегко. Всі підприємства реєструє торгова палата департаменту, причому неодмінна умова реєстрації — наявність у майбутнього підприємця досить солідного поточного рахунку в банку, дані про джерела статку і прибутків, рекомендації людей, що користуються бездоганною репутацією.

— У мене на батьківщині, крім посагу дружини, є невеликі заощадження. Посаг мадам Кочекової становить значну суму, але він для мене недоторканний: самі розумієте — всяк у житті буває… Я напишу батькові, і він негайно перекаже мені тисяч сім-вісім франків. Гадаю, що попервах такої суми цілком досить для розширення підприємства. — Василь подивився на Ренара, і той кивнув на знак згоди. — До речі, якщо не помиляюсь, пане мер, ви директор місцевого відділення банку «Ліонський кредит»?.. Якщо дозволите, я відкрию свій поточний рахунок у вас і попрошу батька переказати гроші у ваш банк.

— Будь ласка, ви можете відкрити поточний рахунок хоч завтра! — сказав Фурньє і додав: — Уранці подасте заяву начальникові поліції, нашому другові Руле, — він видасть вам квитанцію. Так, Жермене?

Той мовчки кивнув.

— Як бачите, мосьє Кочеку, все складається цілком сприятливо. Коли надійдуть гроші на ваш поточний рахунок, я дам вам рекомендацію для торгової палати. Думаю, те саме зробить на наше прохання і власник бару, мосьє Дюран. Я не помиляюсь, Франсуа?

— Авжеж, — обізвався Ренар.

— Дюран вельми поважана у наших краях людина. Окрім бару, він має ще великі виноградники, — сказав мер.

— О, Дюран — грошовитий, — додав начальник поліції.

— Чому б