Читати книгу - "Сигнальники і горністи"

пащу, на якого Валько поглядав з надією, як на охоронця. Чи секретом, чи хоч найменшого новиною. Це вирізняло його і ніби підносило над іншими. Розпалюючи цікавість співрозмовника, він таємниче переминався з ноги на ногу, ніби пританцьовував: ану ж здогадайся, ану ж дізнайся!

Я ухопив Валька, який нахабно переминався з ноги на ногу, за вузькі, кістляві плечі і притяг до себе:

— Де вона загинула? Кажи!

— Я ж казав: між небом і землею. На даху!

— На якому дачу?

— Нашого будинку.

— Звідки ти знаєш?

— Звідти! Вона вчилася з моїм батьком…

Мама варила на кухні дієтичний бульйон для Надії Омелянівни. Дієті і режиму вона надавала великого значення. Весь будинок знав від мами, як треба харчуватися, рухатись і дихати, щоб не конфліктувати з організмом.

Від імені нашої родини дотримуватися всіх цих правил повинен був я.

— Я буду здорова, коли здоровим будеш ти! Вважай, що стараєшся заради своєї єдиної матері.

Вона часто ставила мене в безвихідні умови.

— Ти дуже збуджений, — дивлячись в каструлю, сказала мама. — Чую по диханню.

— Бесідував з Вальком Гнєдковим…

— Сильнодіючий подразник!

— Він сказав, що Тетяна Ткачук загинула не на війні. А на даху.

— На даху теж була війна. — Мама облишила дієтичний бульйон. — Вона скидала запалювальні бомби і була змита… вибуховою хвилею. Якби не вона, ми б із Вальновим батьком могли задихнутися в бомбосховищі. Два сусідніх будинки згоріли дотла. Тепер на тому місці сквер.

— А Валько єхидствував, підтанцьовував… Можливо, вернутися у двір і вмазати йому як слід?

Мама похитала головою.

— Переможи його мирними засобами. Що у тебе в руках? Листи?..

— Старі, ще довоєнні. Я пообіцяв Надії Омелянівні знайти… колишніх хлопчаків, які надсилали їх Тетянці. Дізнатися про них: де живуть і ким стали. А як дізнатися — сам не знаю. Зворотних адрес нема. Імен і прізвищ також.

— Всього три листи? — здивувалася мама.

— Та ти що! Весь стіл завалено… Але оці обіцяли пожертвувати заради Тетянки життям.

— Закономірно. І справедливо! — сказала мама. — Це була найкрасивіша дівчинка в усій школі. Можливо, й у районі! Коли зустрічаю дівчаток-красунь, неодмінно з Тетянкою порівнюю. Ні, не тягнуть! Я була на півтора роки молодшою… Побачу, бувало, її — аж присідаю. А що робилося з хлопчаками, уявляєш? Вони і присідали і підстрибували… Словом, неодмінно себе в її присутності виявляли.

— І наш Андрійко?

— Теж намагався. Але особливо виявив себе потім… після… Коли вона загинула, на фронт пішов. Йому тільки сімнадцять виповнилося. Міг би рік зачекати. А знаєш, що таке рік на війні? Але Андрійко жодного дня чекати не хотів!

— Виходить, він, можливо, через неї… І загинув?

— Я могла б так думати. Але не хочу!

Мама витерла об рушник руки, взяла конверти й довго розглядала їх, то наближаючи до очей, то віддаляючи, ніби це були картини.

— Довоєнні штемпелі, — сказала мама. — Інший шрифт. Все по-іншому… Так і бачу на плиті примуси замість конфорок! — Мама повернулася до сучасності і увімкнула газ. — Як же ти будеш шукати?

— Я думаю, треба прочитати листи і за їхнім змістом…

— Тобі, чи що, писали? — перебила вона.

— А як же тоді?

— Є живі свідки. — Вона задумалась, накрутила на милець свій хлопчачий чубчик. — Точніше, жінка-свідок.

— Вона зможе визначити?

— Зможе. За ініціалами… І, безумовно, за почерком!

— Через стільки років? Ну, це ти…

— Зможе! Андрійко казав: «Катерину Іллівну не обдуриш. Вона ножного з нас за номерком знає: у прямому і переносному значенні».

— Хто це?

— Їхня класна керівниця. Живе близько… Через дорогу. Прогулюється вечорами, ходить по провулку, як я їй рекомендувала. Щоб не конфліктувати з організмом! Пам'ятаю, якою вона замолоду була… Уже тоді в характерах розбиралися. Сама учням прізвиська вигадувала. Нічого собі? І завжди снайперськи влучно! Так приставало, що коли власнику прізвисько і не подобалось, відклеїти вже було неможливо.

— А як вона Андрійка прозвала?

— Горністом.

І знову я порівнював фотографію на стіні з жінкою, яка стояла поруч.

— Величний у мене був вигляд, чи не так?

— Був, — відповів я з дитячою прямолінійністю, яку не завжди умів вчасно приховати.

— У нас із тобою схожі звички, — сказала Катерина Іллівна. — Я також не піддаю фрази попередній обробці. Кажуть: «Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш!» Дивна приказка:, ніби горобця легко спіймати. Я із цікавості спробувала, але марно.

— Мій дядько розповідав…

Вона перебила:

— Знаєш, як Андрійко називав мене? Пробач, але дядьком я його називати не можу.

— І я… вперше назвав.

— Він іменував мене класною керівницею. Робив наголос на першому слові — і воно ставало оцінкою. Тепер керувати ніким. А я звикла!

Обличчям вона була не зовсім такою, як на фотографії, а постать лишилася, як і раніше, владно пряма, статна. Голос мала густий, не потрісканий від часу. «Їй би Кармен виконувати! — подумав я. — Якби не золотисто-лляне волосся!» Воно також дивувало своєю густотою і добротністю. І завершувалося міцно сплетеною косою, яка відпочивала на лівому плечі, як у селянок із російських казок. Все в ній було добротним і ладним. І тільки колір обличчя сірувато-зів'ялий.

— Класна керівниця — це був мій чин, — вела далі Катерина Іллівна. — А було ще і прізвисько… Катерина Велика! Епітет мене тішив. Але у поєднанні з іменем… виходило щось самодержавне. І я відучила так називати мене! Пожертвувала уроком своєї рідної математики і здійснила невеликий екскурс в історію. Я намалювала такий портрет цариці Катерини, що порівнювати мене з нею стало просто незручно.

Помітивши, що я пильно