Читати книгу - "Сигнальники і горністи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кроків я не почув, але двері відчинилися.
— На вулиці холодно? — спитала Надія Омелянівна.
— Що ви? Тепло!
— А я змерзла.
Кутаючись, ніби ховаючись, у величезну хустку, вона безшумно вернулася до ліжка.
Я не раз зустрічав її у дворі… Але не міг роздивитися як слід: вона намагалася пройти непомітно, боячись, що з нею заговорять.
Над ліжком висіли фотографії двох молодих красунь. Таких красунь, що я отетерів з пляшечками та коробочками в руках.
— Це моя донька, — глухо мовила Надія Омелянівна.
— А поруч?
— А поруч… я. Що, не віриться?
Щоб я не порівнював її з фотографією, вона ще глибше закуталась у хустку. Однак я все ж помітив, що губи, ніс, підборіддя лишилися тими ж: роки не змогли змінити їхню форму, стерти їхню значимість. Але раніш це була значимість надії, впевненості в собі, а зараз…
Я пам'ятав, що, розмовляючи з дітьми, Надія Омелянівна починає плакати. І з усіх сил намагався, щоб цього не трапилось.
— Сьогодні чудова погода! — проголосив я. — І вигляд у вас набагато кращий, ніж… у ті дні.
— А у ті дні ти не приходив до мене, — глухо, без жарту відповіла вона.
— Увечері до вас прийде мама! — Своїми повідомленнями я хотів запобігти її сльозам. — А у нас в будинку ремонт збираються робити!
— Будинок старий, — погодилась вона. — Але міцний. Скільки ще простоїть!
Їй хотілося, щоб він простояв якомога довше.
— Тетянку я прямо сюди привезла. З пологового будинку… — Помовчала й додала: — Вона любила вистрибувати у двір через вікна.
— Це вже… потім? Пізніше?
— Там, під вікнами, на неї чекали хлопчаки. Сюди заходити не наважувались.
Вона пошепки попросила:
— Сядь.
Я сів біля низького квадратного столика, що стояв поблизу ліжка. На ньому були розкладені аркуші, вирвані із зошитів у клітинку й лінійку, із блокнотів та записників. Аркушиків було багато… З роками колір їхній змінився, і, як на обличчях людей, з'явилися зморшки. Одні повністю списані, на інших було всього кілька рядків, олівцевих чи чорнильних. Рядки таки не встояли перед роками: поблякли і вицвіли.
— Оце все колись Тетянці писали… — сказала Надія Омелянівна.
Відчуваючи, що вона може заплакати, я вигукнув:
— Її так любили?!
— Тут тільки записки. А листи я ховаю!
Вона трохи підвелася, дотяглась до комода і, висунувши верхню шухляду, вийняла звідти кілька листів.
— Оці троє обіцяли пожертвувати заради неї життям. — Вона поклала на стіл три побляклих конверти. — Цікаво, де вони зараз? Чи пам'ятають її?
— Пам'ятають! — вигукнув я, відчуваючи, що голос її тремтить і ось-ось зірветься. — Ці пам'ятають! І решти, я думаю. Ні, я впевнений!
Надія Омелянівна заплющила очі, розмірковуючи, чи можна вірити моїм словам. Нарешті тихо промовила:
— Мені б хотілося дізнатися, хто вони… ці колишні хлопчики.
— Ви їх не знаєте?!
— Вони ж страждали під вікнами… А підписувались однією літерою. Або двома. — Вона трохи підвелася. — Тільки в цій записці є ім'я: «Петро».
— І мене Петром звати!
— Я знаю: Петро Перов…
— Виходить: Пе-Пе! Є таке оповідання. Чули?
Мої вигуки стримували її, відволікали од гірких думок. Тому я голосно і занадто урочисто пообіцяв:
— Знайду їх! Не вірите? Розшукаю усіх трьох!
— Як? — Вона знову примружила очі і повільно випросталася під ковдрою. — Школи, в якій вони вчилися, вже давно немає… Її знесли.
— А по війні вони приходили сюди?
— До кого приходити.
— До вас!
— Навіщо я їм потрібна? Гнєдков, який на другому поверсі живе, одного разу сказав: «Стукають у двері, коли є нужда!»
— І ви йому вірите?
— Гнєдков з ними в одному класі вчився. Я розпитувала його, а він і відповів… тією фразою. Виходить, має слушність: до мене вони не зайшли.
— Отже, в інші міста переїхали! — впевнено мовив я, відчуваючи, що голос її знову ладен зірватися. — Поміняли адреси — от і все. А я розшукаю! Перепишу оці літери.
— Навіщо? Ти листи візьми… Тільки не загуби.
Тут я помітив, що пляшечка і коробочки з ліками ще й досі у мене в руках.
— Тетянка була не лише красивою, — сказала Надія Омелянівна. — Вона була доброю. Завжди старалася допомогти… Як твоя мама. — Надія Омелянівна теж помітила пляшечки і коробочки. — Як ти…
Валько Гнєдков був сином свого батька: встрявав у справи, які його зовсім не стосувалися, і з цікавістю стежив за переміщеннями в будинку і у дворі.
— По квартирах ходиш? — спитав він зацікавлено, як недосвідчений слідчий, заглядаючи мені в очі. Гнєдков-старший робив це обережніше: довірливо і співчутливо. — Бюро добрих послуг? Ха-ха!
— А ти бюро яких послуг?
— Я взагалі нікому не прислужую! Хочеш, щоб тебе похвалили?
Якщо когось хвалили, Валько одразу шукав привід, щоб звести нанівець похвалу.
— Брат милосердя? Доктор медичних наук? Ха-ха!
— Чого ти гигочеш під вікнами? Вона хвора… Ти що, не знаєш? У неї донька на війні загинула!
— Хвора? Пробач, я не знав… А дочка її загинула не на війні.
— Як… не на війні?
— Не на війні. І не на землі. І не в повітрі! І не на морі…
Валько переступав з ноги на ногу в такт кожному реченню.
— А де ж?
— Між небом і землею!
Валько любив володіти чимось таким, чим інші не молоділи. Годинником з барометром і секундоміром… Футболкою з тигром, що роззявив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сигнальники і горністи», після закриття браузера.