Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

А у сусідній кімнаті на подібний монітор, на якому було видно, як Геннадій підслуховував розмову олігархів, дивився охоронець Петро Крюк. Він не міг знати того, про що думав Геннадій. Але він усе чув, про що гомоніли в сауні.

Щойно Володька минув контрольний пункт Академії Служби безпеки України й вийшов на вулицю Трутенка, потрапив у обійми високого стрункого юнака років двадцяти-двадцяти двох. Модняча легка курточка, дорогі джинси й модельні кросівки безумовно свідчили не лише про неабиякий смак молодика, а й указували на значні його (чи його батьків) статки.

— Вованчику! — бадьоро прокричав майже на вухо хлопцеві молодик. — Так можна довчитися до галюників. А їх можна отримати простішим і значно приємнішим способом.

— Привіт, Гено, — Володька не приховував того, що не зовсім поділяє радість цієї зустрічі. — Семінари, лекції, та й випуск незабаром, ніколи байдикувати.

— Так і я ж про це, — не вгавав Генка Назаров. — Щоб іще з більшою наснагою знову і знову брати штурмом гранітні мури науки, та ще такої серйозної, як чекістська, треба хоч іноді давати організмові, особливо голові, справжній відпочинок.

«Чого він до мене причепився? Я ж його минулого разу майже прямим текстом послав далі, ніж під три чорти». А в самого десь підсвідомо щось заворушилося в голові, якийсь чужий голос наче шепотів йому: «Не посилай під три чорти, не посилай. Будь толерантнішим. Можливо, ця людина хоче тобі допомогти». У голові за мить пронеслося все, що трапилося з ним протягом останнього часу.

Володька згадав, як тиждень тому вони з приятелем і однокурсником Сашком Новінським, випивши по кілька пляшок пива, забрели на дискотеку, з якої, потершись стегнами з якимись випадковими малолітніми шльондрами, хотіли було гайнути до своєї рідної общаги: наступного дня планувався виїзд їхньої групи на спортивне орієнтування в ліси під Броварами. Тут і підійшли до курсантів академії СБУ двоє молодиків і, відрекомендувавшись Геною й Артуром, запропонували відтягнутися по-справжньому.

Володька знав, що це означає. В Академії були свої шнирі, що підторговували травичкою й «веселими» пігулками, але це його мало цікавило — у нього своя життєва мета, тож до навчання він ставився серйозно й «баловства» не сприймав.

Володька тоді так і сказав: хлопці, йдіть своєю дорогою, ми ж підемо своєю. Але тут підійшла дівчина і, простягнувши руку, милим і ніжним голосочком промовила: «Анжела».

Після знайомства Володька Шершун і Сашко Новінський погодилися випити з Анжелою, Гєною й Артуром ще по пляшці пива. Далі все було, як у тумані. Останнє, що пам’ятав Володька, це красиве до запаморочення обличчя Анжели.

Очуняв Володька в гуртожитку на своєму ліжку. Навпроти сидів Сашко Новінський. Голова у Володьки тріщала, все тіло ломило, викручувало руки-ноги. Він спробував підвестися, але його відразу ж знудило, і тільки завдяки спритно підставленому Новінським пластмасовому відерцю Володька не забруднив свого курсантського ліжка. Себе ж він, з усього було видно, зганьбив.

— Що зі мною? — Володька знову ліг. — Сашко, що трапилося? Ми ж із тобою так гарно сиділи, пили пиво. Де Анжела, хлопці?

— Я, правду кажучи, можу розповісти лише те, що сам пам’ятаю, — Новінський винувато подивився на друга. — Того вечора, точніше, тієї ночі я прокинувся від холоду. Розплющую очі — лежу в якихось кущах, навкруги темінь, голова болить. Словом, нічого не можу зрозуміти. Ледве підвівся, виліз із кущів, точніше — з бур’янів. Виявилося — лежав я майже навпроти нашої Академії, ближче до військової частини. Поплентався до прохідної. Добре, що чергували Миколка Мальченко і ще кілька наших хлопців. Вони мене майже принесли в нашу кімнату, поклали на ліжко. Я й почав згадувати, що трапилося. Так нічого й не згадавши, заснув. І, як потім виявилося, проспав аж до ночі. Прокинувся, сходив у туалет і знову заснув. Лише наступного ранку я почав трішки щось пригадувати. Згадав, як ми з тобою пили в барі пиво, згадав Артура, Генку, Анжелу. Тільки не міг згадати одного: де подівся ти. А тут зайшов начальник курсу Плотенко, почав ставити запитання, на які я, звичайно, нічого по суті відповісти не міг. Потім мене повели в медпункт, брали якісь аналізи, щось іще запитували, зокрема й про тебе, потім зробили якийсь укол, і я знову заснув. Прокидаюся — на стільці біля ліжка сидить мій батя, зрадів, що я очуняв, і знову почалися «допити». Але мені вже полегшало, і я попросився, щоб мене забрали на кілька днів додому.

Удома я все розповів батьку. Він же в мене, як і твій, теж генерал, тільки працює в Податковій інспекції, чи як там вона тепер називається. Потім він викликав кількох своїх співробітників, і ми подалися шукати тебе. І оце знайшли.

— Де? — ледве вимовив Володька.

— Ти спав у одному ліжку з Анжелою в неї вдома. Точніше, в квартирі, яку знімають їй родаки. Вона сказала, що нічого не пам’ятає, як ви до неї потрапили, але, мені здається, вона брехала, бо була зовсім не заспаною і взагалі — вигляд у неї був значно бадьоріший, ніж у тебе.

— Що було потім? — Володька ставив запитання, але видно було, як йому тяжко говорити, здавалося, він думає зовсім не про те, про що питає.

— Ми з батьком привезли тебе сюди, ти відразу заснув, а батько владнав усе з керівництвом курсу. Плотенко пообіцяв не повідомляти не тільки твоїм, а й ректору. Його можна зрозуміти: Сіденко по голівці не