read-books.club » Сучасна проза » Там, де південь... 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де південь..."

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Там, де південь..." автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 29
Перейти на сторінку:
мрії. У відчинені двері: сірий шматок Аляудів із вивернутими плитами, курява диму, що його пороздмухували бичі, й десь там лежить роздроблена штучна щелепа діда, шматки його вуха чи ще чогось. Десь він п'є корвалол і кефір і думає, чим цей цирк закінчиться. А нічим. Для нас він, і для тебе, рідний, тільки розпочався. Не треба сцяти проти вітру. Головне правило, котре ніхто не виконує, навіть тоді, коли життя вимагає пити лише кефір.

Зранку прийшов Пєца. Він стояв і хилитався в проході з одутлим обличчям, підпухлими очима, шнопатий і худий, із довгими руками, — повна протилежність мені: зі спортивною статурою, грецьким профілем і танцюристою боксерською ходою. Я знав, що подобаюся жінкам. Знав, що я — красунчик, але тягнуло мене казна в який бік. І коли Пєца сказав:

— Ну, ти щось надумав?

— Ага. Ходім на пиво. Там побакланимо.

Тоді ми бомбонули склад на Третій Слобідці, той, що в порту. У цьому місті кожна вулиця, кожна Слобідська, виходила на порт. Уздовж тяглися теплотраси. Важкі труби, обтягнуті скловатою й рубероїдом. Здебільша там нічого не було: ні труб для опалення, ні для каналізації. Порожняк, одним словом. Цим ми й скористалися. Здобич: чотири ящики індійських джинсів, три ящики англійського шоколаду, сонцезахисні окуляри, жуйка, ящик віскі й два ящики помаранчів. Оце й усе. На той час неабияка здобич. І тут ми подумали, що з цим робити? На допомогу прийшов Халява. Він дав нам третину грошей, решту переполовинив серед своєї братви. Ми були в накладі, але мовчали: наш час не настав. Молодняк по закону смоктав гівно крізь тряпочку. Лише Пєца кип'ятився й метався по прикарабку, що на мосту, забігав на стіни, буцався головою й кричав, що цього не попустить. Це нікому не сподобалося, але рахунок вівся не за ним. Не за ним, не за його понтами була підстава. Ось такі баклани. Я кожного разу повертався з Олькою — п'яний і щасливий, на таксі, одягнений як денді, з дорогими сигаретами в зубах, пляшкою віскі, — і з дешевою халявою, від котрої тхнуло трипером і смертю. В ті дні я познайомився з Олькою Коваль і Бібою. Ми стирчали в барі «Садко» з дебілкуватими вітражами, офіціантками, що підпрацьовували у дяді Фіми, й двома офіціантами, що тоді просто називалися підарасами, а нині транссесксуалами. Бар — як залупа, як Дід Мороз, стояв на Совєтській. Там змішували паскудне дороге пійло, що називалося коктейлем. І там зависали місцеві тузани й місцева босота. Субординовано вони сиділи в окремих залах і намагалися найменше доймати одне одного. Молоді тупали під столами ногами, скидали голови і поправляли різкими рухами зачіски. Старші чинно дивилися чи то на задрипані вітражі, чи то просто у прокурений простір, мацаючи під столами своїх хорьків. Пєці не йнялося того дня. Він прикнокав коротеньку, пухку, наче м’ячик, брюнетку, а вона його ігнорувала. Прихилившись до одвірка, чисто тобі з рекламного плакату сигарет ЛМ, вона курила, витріщаючи свої телячі очі хтозна-куди. Потім ми дізналися, куди зирили її баньки. Олька нахилилася й сказала, що це хуна Біби. Про Бібу я знав, і мені зовсім не кортіло закінчити теплий вечір мордобоєм, ножами й позорищем. Біба тримав марку, й тут ніхто не міг нічого пописати, бо закони тут не писані. І він мав повне право сидіти на тому боці, де старші, і йому приносили пійло першого гатунку. Це нікому не подобалося. Але закон, як зуби — його треба вирвати, або підкорятися. Ніхто з наших цього не хотів. Я ще раз глянув на Ольку Коваль. Шоколадка — поміш циганки з якимось урюком. Таких штампують на Ялті або в Октябрському. Чіпкі, наче бульдоги. Зубки маленькі, ротик бантиком, теплий маслянистий погляд. Блядь, одним словом, що завжди відчуває сильну руку й любить, щоб перед тим, як узяти, її добряче відшмагали. Циганська паскудна кров. Я сказав:

— Пєца, вона тобі не треба.

— А це ми іше подивимося, — сказав він і посунув у той бік зали, куди вхід таким як Пєца категорично заборонено.

Саме тоді з’явився він: білий комірець на піджаку, вельветові коричневі штани, зализане волосся й сигара. На тобі, здриснув із кіноекрану, герой уйобочний, великий і могутній. Головне було не це: поруч, під руку, легенька й тендітна, як пух, майже летіла з ним Ірка Уварова. Я подивився на годинник. Ми разом подивилися на годинник. Біба повернув голову й глянув на мене. І Біба усміхнувся. Солодкаво й нахабно, а Ірка сховала очі, але так, як жінка, що має досвід. Вона хотіла щось сказати. Більше нічого. До кіносеансу лишалося дві години. Я встав і помітив територію: пройшовся перед входом, порипуючи прохорами й показуючи, що у мене за халявою. Втрутився Халява.

— Охолонь, малий. Прийде час — розберешся!

Мені це сподобалося. Халява сказав це так, щоб усі чули, навіть глухонімі. Я відійшов у куток і зачовгає ногою, опустивши додолу очі. Біба скинув плечима, поправив велюровий піджак, із вітражів падало червоне пасмо, і його завжди пригладжене волосся — волосинка до волосинки — й брови, зрослі на переніссі, набули якогось псячого вигляду. Можливо, мені так хотілося. Пєца присвиснув і по-блазенськи замахав руками. І показав руку по лікоть. Халява знову втрутився.

І знову став на наш бік. Такого давно не було.

— Біба, на чо ти її приволок? Вона не наша.

— Та він собака! — закричав Пєца й закрутився біля межі, де сиділи тузи, розставивши ноги своїм хорям, курили гаванські сигари й різали в двадцять одно, або просто їхні лахудри їм втіхаря сосали. Біба втягнув нижню губу, клацнув, протяжно і звучно, аксакали не поворухнулися, засунув руки в кишені, а вона так і лишилася стояти, з кам’яним і строгим обличчям. Ніяка, одним словом. Капітан першим порушив мовчанку.

— Та нехай сідає! У неї шо, ящур?!

— Давай по-людський розійдемося, — сказав я, сів за столика й вихилив коктейль одним духом. Накрилося моє кіно. Але тут знов виступив Халява. Він прочовгав проходняком, як заведено і як положено, вийшов за межу й сказав, не дивлячись на Бібу:

— Штурман. Піди сядь біля Капітана. Будєт баклан.

Я нічим не цікавився, крім червоного косяка світла, що падав на

1 ... 4 5 6 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де південь...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де південь..."