Читати книгу - "Там, де південь..."

Малий працює головою, що та заправська соска. Туди-назад, туди-назад. Видно, і йому в тягу. Штани з Мазая сповзають. Від вібрації голий одвислий зад, синій і зморшкуватий, наче два пов'ялих яблука, вихляється. Туди-сюди, туди-сюди. Невже ми всі такі будемо? Нарешті дід падає навзнак на купу гнилого листя. Малий не випускає свою здобич із рота. Дід брикає ногами. Я не витримую й виходжу.

— Ах ти підарюга гнилозубий!

Бац! Оце печіночка. А оце нирки. Опа-на. Получай фашист гранату. Дід повзе на чотирьох, повертає обличчя. Випльовує з кров'янкою два жовтих зуба.

— Він шам шхотів!

Носаком зліва. Бац, по щелепі. Вставна щелепа летить і дзвінко розбивається об надгробну плиту. Мазай скручується в позу зародка. — А, блядь, ти теж колись маленьким був і молочко пив!? — Мені його не шкода. Драп тягнеться від легень до мозку і стоїть там кілька годин. Цього вистачить, щоб із дєдушки нічого не лишилося. Бац. Яйця. Скуліж першокласний. Знову пара жовтих зубів і кров'янка.

— Я на пеншії!

— Хоч у морзі! — Пєца тягне за патли маленького уйобка. Стягує з нього широкі штани й намагається одгуляти в очко. Малий пручається. Пєца допомагає коліньми, як на мотоболі. Туди, сюди. Нарешті малий стає раком. Даром він, сучара, давати не хоче. Я кричу:

— В'яжи. Ми ж не підари.

— Він підар. Він по жизні підар. Нехай відповідає!

Мазай хлипає, малий верещить, а потім собі підмахує, як положено. Мене тягне на блювоту. Але Пєца скоро кидає цю вовтузню. Малий витягується на листі, дригає ногами й закочує очі.

— Сподобалося? — каже Пєца. — Тепер ти шо не є справжній підар.

Я тебе знаю. Ти з Другої Слободки. Поняв, сучий потрох?

— Ага…

Ми йдемо, підгрібаючи торішнє листя. Запах гнилі, пустоти й високого південного неба. І тоді я подумав про бутовий дім у винограднику й про те, що хтось зробив вибір, навіть того не підозрюючи. Так у моєму житті з'явився Пєца й Олька. Власне. Пєца до неї мене й привів. І там ще були: Маран, Дуб, Утюг і ще якась кодла. Їх ніхто не брав у розрахунок. А зараз ми перейшли колію, блискучу, як стріла, колію. Тут ще ходив тепловоз. Прямо через цвинтар. Я намагався щось думати, але спливало в голові одне: цей пацан ніколи не відступить. Ми пройшли повз купи сміття: вінки, биті плити, протези; кілька бомжів шаснули у свої нори і їхні очі світилися, наче у звірів. А ми йдемо, підгрібаючи ногами падалішнє листя, до пивної буди, руки в кишенях, зігнуті, проходняком, значить. І ти в такому віці все думаєш, думаєш, і гадаєш, ніби все, що прийшло тобі в голову, має вселенське значення. Зупинившись, ми беремо пиво «октябрського» розливу, густе, з відчутним суслом, і заповнюємо пустоту. Пєца взагалі відморожено поглядає на дівчат. Нарешті піднімає руку й каже:

— Он Олька Сухаренко. Зараз я її покличу. А тебе я знаю — ти Штурман. — І він протягує вузьку, жилаву руку. Стискає мої пальці, і вперше я бачу його посміх: усміх дитини, яка знайшла щось гарне для себе.

Просмикує, з двома вагонами, тепловоз. Нарешті дівчина в рожевій куртці порівнюється з нами. Вона йде так, що видається мені феєю, казковою істотою, з бажаним тваринячим тілом, налитим соком і сіменем. Ось так. Пєца кличе її. І вона підходить. Ми знайомимося. Олька бере собі пива й дивиться на мене з-під чорних брів на білому лиці.

І очі в неї як ніч, хоча світлі. У неї красива задниця, красиві груди. Вся вона красива. Як надута лялька. Чого ще треба? Я давно забув своє довгоноге чудо на Садовій. Я перейшов у інший світ. Ми прощаємося з Пєцою до завтра і йдемо до неї додому.

За півгодини я її вже ставив раком: це був звичний світ, як і звичайний жест. Як печія, біль у шлунку, пронос, трипер, вибитий зуб. Завжди чекаєш на щось інше. Ілюзія губить кохання, і не лише. Ілюзія гробить наше життя. Аби ми дивилися на нього так, як треба, можливо, вибирали, на який бік нам стати, ще з пелюшок. Чи навпаки: до якого зі світів належимо. Килими з банальними танцівницями, що чи то серуть, чи то танцюють, із лебедями, як общипані гуси, рожева тюль, солодкий запах «Білої акації». Вона працює на парфумерці «Алиє паруса» й ночами тусує з пацанвою й бєцалками. Хтось іноді трахає її, а так більше все на кодло. Так заведено в цьому місті. І ти нічого не вдієш. Через рік-два її будуть називати вже не Олькою, а дадуть поганяло: Кобра, Лоханка, Відро чи ще якось там. Тоді вона підкине комусь зачепленого у цигана чи грека, чи у якогось малолітнього збоченця, як отой на Аляудах, або зальотного гастролера герпесу чи триперу. І її знайдуть в одному зі склепів на тих самих Аляудах, із перерізаною горлянкою. Якщо взагалі удав Дніпро-Бузького лиману не проковтне її й не понесе у вічність по місячній доріжці. Ми лежали голі на ліжку й цмулили червоний дешевий шмурдяк — руб за літру. Вона пітна, як кобилиця, і все рвалася, щоб почати спочатку. Особливо вона обожнювала мінети. Так було легше. Я пив вино, а вона сосала. Досить вправно, мушу вам сказати. Але випитати у мене вона нічого не зуміла. Нещастя та дебілізм не завжди йдуть рука в руку. З вікна цієї дівахи видно, де починаються піски. Білі, сипучі, з чорними краплинами птахів, наче чиїсь очі слідкують невпинно за тобою й усим світом. І пахло тут приємно, не смерділо шкарпетками, блювотиною, випердками й кислою спермою від суходрочки. Тихий жіночий рай, викоханий із дитинства. Жінки вміють тягати свої мрії, як і свої лахи, з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, із року в рік, і так намотують цілі тисячоліття. І в останні години до ранку я думав про Ірку, тільки про неї, і чомусь ці запахи, і ці піски пов'язувалися з тим бутовим домом, обвитим плющем, і з тією довгою широкою дорогою з рудою пилюкою наприкінці, все це виводило, і купідони, картаві й беззубі, з обскубаним, як у ворон, пір'ям, летіли й сцяли на мої