Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

свій погляд на панича, намагаючись стримувати розбурхані почуття. Вона мусить зберігати самовладання, гідне її! Та лиш очі її торкнулись його очей… О-о-о… Душа застогнала… Він прекрасний! Який же він прекрасний, Господи! Як пильно дивиться на неї темно-карими очима… Які ж вони глибокі! Уся душа зовні… А погляд… Який чуттєвий і проникливий його погляд! Вона небайдужа йому! Так! Вона бачить це в його очах! У них же все-все видно! О, дякую тобі, Господи! Дякую!!! Обімліле серце пташкою затріпотіло у грудях, душа наповнилась солодкою млістю.

Панич зняв свій капелюх і поважно вклонився їй, не зводячи з неї відверто палкого погляду. Софія опустила вічі й рвучко пришвидшила ходу. Водночас душа заспівала. Ось воно! Ось чого чекали її душа, її серце! Кохання!.. Яке ж воно прекрасне! Благодатним теплом розливається всередині…

— Котра година, любочко? — почула раптом за спиною. Здригнулась. Як невчасно порушили ніжну пісню її душі такою несуттєвою дрібницею…

Озирнулась. Поряд неї стояла висока красива пані років десь за тридцять. Звідки взялася?.. Пані була зодягнена в довгу чорну сукню, поверх якої висів темний лискучий плащ. Її чорне, як смола, волосся було зібране на потилиці в пишну гульку, скріплену шпильками, і ледь прикрите чорним крислатим капелюшком, пов’язаним темною стрічкою. Дивним поглядом витріщалась вона на Софію. Була в тому погляді якась непояснима химерність… «Щось сталось із нею жахливе, що точить її зсередини…» — чомусь промайнуло в думках.

— Котра година, любочко? — знов перепитала пані. — Я, певно, згубилась у часі…

— У нас немає годинника, вибачте, — відповіла, уникаючи того погляду. — Питайтесь у паничів — вони ж носять із собою годинники!

— Це якось дивно, що в такої панянки нема годинника, — відповіла та, немов і не почувши цілком логічну відповідь.

— Та чому ж дивно! — усміхнулась Софія. — Годинники — то пристрасть паничів. А нам вони навіщо?

Пані продовжувала стояти, ніяк не реагуючи на її відповідь. Господи, що ж їй потрібно від неї?!

— Ну, то ми підемо вже, — стиснула Ясину руку. — Вибачте нас. Он іде якийсь панич — у нього має бути годинник. Так, точно є, бачите — висить ланцюжок на грудях, — намагалась відволікти від себе увагу пані, утім, відчувала на собі її пильний, колючий погляд.

Софія підвела голову й мало не впала, перечепившись за якусь суху гілляку, що несподівано взялась під ногами. Очі пані — два чорних блискучих вуглики — немов уп’ялися в неї, не дозволяючи відірвати від себе погляду. Десь вона вже бачила цю пані… Вона точно знає її! Але звідки?..

— Мені конче потрібно знати, котра зараз година, — наполегливо повторила та. — Ти ж не хочеш згубитись у часі? А згубитись у часі так просто…

Софія хотіла йти, облишивши цю безглузду нісенітницю, але зрушити з місця чомусь не змогла. Лиш смикнулась безпорадно. Щось ніби стримувало її рухи. Що за диво… Уже наступної миті її тіло оповив в’язкий страх, моторошним тремтінням пробіг спиною й закрався в душу. В очах потемніло. Нічого навкруги не стало, лиш непроглядна темінь і десь далеко-далеко — крихітна цятка світла. Цятка збільшувалась, і за якусь неповну хвильку Софія помітила високу постать, що наближалась до неї. «Згубитись у часі… згубитись у часі… — відлунням вторило в думках. — Котра зараз година? Котра година?!»… По тому перед очима замерехтіли якісь химерні картинки, котрі зрештою огорнула суцільна чорнота… Обережні кроки за спиною… Тиша. Яка гнітюча тиша!.. Шурхання сухого листя… Як боляче… Як боляче від цього шурхання! Затулила руками вуха. Знову мертва тиша. А що то за дивні бліді квіти на деревах?.. Миттєвий короткий спалах світла — і знову все зникло. Моторошний страх змінився апатією. Усе скінчено… Усе скінчено…

Софія роззирнулась довкола. Теплі сонячні промені лагідно лоскотали обличчя. Поряд валялась парасолька. Яся вражено дивилася на сестру і смикала її за рукав.

— Софієчко, та що з тобою таке? Ходімо вже!

— Де… де ця дивна пані? — спиталась, перелякано озираючись довкола й намагаючись впоратися з тремтінням.

— Пані? Яка пані, ти про що?

— Ну, пані, яка питалась про час, де вона?

Яся розгублено дивилась на сестру.

— Ти мене лякаєш, Софієчко. Що ти таке кажеш?

— Жартуєш зі мною? — сердито спитала, поправивши неслухняне витке пасмо, що вибилось з-під капелюшка. — Пані щойно до нас підходила і питалась, котра година. Куди вона зникла?

— Та не було тут ніякої пані! — заскиглила мала. — Ходімо вже!

Софія продовжувала суворо дивитися на сестру, докірливо хитаючи головою.

— Не соромно обманювати? Ну гаразд. Як скажеш. Не було так не було. Але знай: обман — то є страшний гріх! Страшний гріх… — Окинула поглядом вулицю в обидва боки й, остаточно впоравшись із тремтінням, підняла парасольку.

— Я не обманюю тебе! — відчайдушно крикнула Яся. — Правду кажу! Не було тут ніякої пані! Ми пройшли повз якогось панича, красивого дуже, але бідного, — тараторила безупинно, — він ще вклонився тобі так поважно. А через трохи ти спинилась, кинула парасольку, завмерла й раптом питаєшся про якусь пані. Не було тут ніякої пані, клянуся!

Софія ошелешено дивилася на сестру, і моторошний страх знову оповив усе її єство. Господи, а що ж то таке було? Що таке було з нею? Це їй примарилось? Але… як таке може бути? Вона ж явно бачила цю пані, як-от Ясю зараз! Розмовляла з нею! А ось потім уже було якесь марення. Химерне марення…

Вона мотнула головою, намагаючись відігнати від себе все це незбагненне жахіття. Набрала повні груди повітря. Стало легше.

— Ходімо, — коротко сказала. — Я хочу додому.

— Як знаєш… — розчаровано зітхнула сестра.

Увесь день думки Софії розривалися навпіл. З одного боку, щасливий трепет від самої згадки про чарівного кароокого панича, котрий полонив її серце, а з іншого — та дивна оказія з химерною пані, що була з нею