кінця тій дорозі ніколи не буде і що вони з батьком їдуть на край світу, бо за кожним різким поворотом їх чекав інший поворот, а за ним ще інший. Іноді Богдан поглядав із вікна машини на прірви, що виднілися праворуч: там, у цілковитій прохолоді, він бачив невелику бурхливу річку, густі непрохідні дерева та грізні кам’яні провалля. Картини баченого його заворожували, але від них було й трохи моторошно. Зарецький згадав, як йому захотілося пити і батько зупинився біля однієї придорожньої хати; вийшов старий-старий дід у чорній шапці, могутніми порепаними руками він помив у мисці темно-синій виноград, потім вичавив його в кухоль і дав малому Богданові. Виноградний сік був прохолодним і дуже смачним: згадуючи це, Зарецькому захотілося випити соку. Тоді з батьком вони їхали у далеке поселення, що було аж у самісінькому тупику дороги, де мешкав його приятель Жора — ліпший дружбан ще з часів навчання в університеті, з яким батько був нерозлийвода. Разом вони ходили у геологічні експедиції в Бурятії та в Середній Азії, навіть обмінялися дружинами, про що обидва потім не шкодували; разом вони підзаробляли на будівництві, кочували з міста до міста, аж поки життя не розкидало їх по різних закутках. Жора не визнавав телефонний зв’язок і робив дивні приймачі, які дарував своїм приятелям, — він час від часу подавав сигнали про себе, і його друзі ловили ці сигнали — хто в Києві, хто у Львові, а хто за межами України. Жора свідомо обрав шлях відлюдника, зрікшись сім’ї і цивілізації, — він жив високо в горах, знався і водився з чабанами, випасав овець на полонинах, куди вирушав з іншими пастухами на півроку; одного разу батько впіймав черговий сигнал від Жори, а було то, напевно, десь на початку вісімдесятих, і йому страшенно закортіло його провідати. Зарецький усміхнувся, згадуючи батькові помаранчеві «жигулі» і те, як вони їхали тоді в гори. Вони довго шукали Жору, спершу його порожню хату, до якої ледве дійшли, — машину довелося поставити біля сільського магазину, а потім, розпитавши в місцевих про Жору, подалися в гори, де чувся скрип і тріщання дерев, які падали. Жора посадив малого Зарецького на довжелезний стовбур, наказав міцно триматися за обрубки грубих гілок і спустив його з гори аж під свою хату. Малий Зарецький, кермуючи зрубаним деревом, стрімко летів із ним униз, поки не з’їхав до паркану Жориного подвір’я. Жора жив дуже бідно, але симпатично. Він майстрував, любив вовтузитися з деревом, мав чимало інструментів і декілька станків. На подвір’ї, в металевій загорожі, він тримав великого білого, волохатого пса, який люто гавкав до чужих. Зарецький також згадав, як збирав із Жорою гриби та ягоди. Коли вони переходили через чиєсь велетенське пасовище, що охопило підніжжя гори аж до лісу, то побачили молодого чорного бика, який спершу гнівно фиркнув, а потім помчав на них. Жора із затиснутою в зубах цигаркою ледве добіг до паркана і пірнув між його горизонтальними дошками, малий Зарецький зробив те саме. Він згадав очі бика — великі, неприступні, пильні, й усміхнувся. Зарецький часто думав, від чого Жора відмовився заради такого життя; раніше, будучи юним і зеленим, він ще не знав, що людина носить у собі океани хаосу і впорядкованості, рай і пекло, власну цивілізованість і дикість, які штовхають її в мить вибору, коли важкі обставини допікають, в обійми одного з полюсів. 8
Зарецький дивився з вікна третього поверху на розкішний гірський краєвид: біло-сиві дерева непорушно стояли, припорошені снігом, і плавним каскадом підіймалися до неба, а далі то знову спадали, то підіймалися; на горизонті, як у тумані, були інші гори, синьо-сірі, ніби примарні силуети, а між ними, немов важкі дирижаблі, повільно пропливали чисті хмари, насувалися на селище, будинки якого розсипані в підніжжі скель, немов гриби. Селище підступало до гір і тиснулося між сіро-бурих, обважнілих і порепаних від часу, де-не-де засніжених скель, що завмерли потрісканими плитами й важкими брилами над невеликим урвищем, через яке проривалася до людських осель гірська ріка; вона стрімко повертала ліворуч, пірнала під невеликий пішохідний міст, а далі мчала, раз-по-раз зникаючи з очей за будинками, пагорбами й деревами, і вискакувала вже з боку селища, де про неї нагадував важкий бетонний міст удалині, праворуч від нього з лісистих стрімких і високих пагорбів знову випинали важкі скелі; через міст поволі котилися автобуси, вантажівки, легковички; потім ріка виривалася на рівнину і губилася з виду. На горбочку, майже навпроти готелю, стояла кремезна в основі, але витягнута шпилями, дерев’яна церква, її бані були оббиті сріблястим блискучим металом.
Зарецький дивився на селище. Тепер багато чого змінилося: раніше дорога була посипана щебенем, а тепер асфальт, раніше майже не було машин і метушні, а тепер навколо купа людей, дорогих авто, які безперервно снують туди-сюди.
За спиною кашлянули. Зарецький обернувся і згадав, що не сам. Людмила сказала, що опалення працює на максимумі.
Богдан відчинив вікно і вдихнув свіже морозяне повітря.
— Тут жити — рай. Я був тут раніше.
— Справді?
— Ще хлопчиком. Ми приїжджали до батькового приятеля. Він жив там, — кивнув Зарецький головою в напрямку гір, — але давно помер. Хоча… тут, мабуть, неможливо повністю померти.
Людмила усміхнулася, також підійшла до вікна і поглянула на краєвид:
— Кидайте все і переїжджайте.
Зарецький усміхнувся, але промовчав. Він повісив костюм у шафу й задумався. Віолетта навіть не особливо переймалася тим, що він збирається в далеку дорогу, так, ніби Богдан відлучався у найближчий кіоск за газетами чи цигарками, не допомогла зібратися в дорогу, не розмовляла, взагалі останнім часом між ними все розклеїлося — навіть без суттєвих причин; вона зазвичай лежала на шкіряному
