Читати книгу - "Коханий волоцюга"

понесли до розсунутої копиці. А там — темно-сірий клубочок. Ну хто ж це підкинув таке манюнє цуценя? Воно ж іще зовсім сліпе. Взяла на руки, притулила до себе. Цуценя пищить, мордочкою тикається, молока шукає. Щось ніби перевернулося в Любчиних грудях. Ніби крижинка якась розтанула і лоскітно потекла по жилах.

— Ох ти ж бідосю мала! Бач, не дав тобі Бозя загинути — послав мене, щоб я спасла.

Це вже пізніше вона думала по-іншому. Хто його відає, кому з них кого Бог послав і хто з них кого більше рятував. Назвала цуценя Лелею, бо в настінному календарі прочитала, що цього дня давні слов’яни відзначали свято Лелі. Знайда потребувала догляду і розгонила тяжкі думки, як вітер хмари. Лащилась до господині, гралася, мов котеня, засинала з нею в ліжку, бігала слідом за нею, як прив’язана. З весни до осені вони вдвох пропадали як не на городі, то в лісі. Любка збирала ягоди, гриби, трави, якісь корінці вишукувала. Возила ті свої знахідки на продаж до міста. З того й жила. Леля проходила свій вишкіл у лісі. Вовчий інстинкт підказував їй, як винюшкувати здобич, як шукати сліди й орієнтуватися в гущавині. Але спілкування з людиною додало їй і тієї м’якості, якою відзначаються домашні улюбленці. Тому сільські жінки й побачили в ній більше собаку, ніж вовка.

Щоправда, не всі так поблажливо сприйняли Лелю. Положевці затаїли зло за те, що їхню Гелю налякала на весіллі, і грозилися: якщо, боронь Боже, щось станеться при пологах… Борухи і досі не могли простити їй, що капосна вовчиця не дала себе вбити й виставила їх на посміховисько перед перезвою, тож запевняли односельців, що як не тепер, то в четвер, а підстрелять її, бо скільки вовка не годуй, він все одно в ліс дивиться. Та хіба тільки вони? У селі чи не всі чоловіки — мисливці. І кожному аж свербить щось вполювати.

Сверблячка нападає не тільки на місцевих. Як тільки розпочинається мисливський сезон, до Сильця сунуть юрбища озброєних до зубів чоловіків з району і навіть з області. Озером тоді снують гумові човни, з яких прибульці пуляють по диких качках, в лісі — стрілянина, як на війні. А вечорами на зарослій бур’янами території лісгоспу, що колись славився на всю область, та у покинутих хатах чується п’яне горлання. У будиночку лісгоспу, за давнім звичаєм, облаштовували нічліг чиновники, у хатах, «обчищених» мародерами, — мисливці всіх інших мастей. Після їхніх наїздів у лісі не залишалося ні вепра, ні навіть зайця: кого не застрелили, той втікав у хащі за десятки кілометрів від села. А тут — вовчиця. Та за неї ж ще й премію в місті дадуть!

Любка наказувала Лелі не ходити до села, зачиняла її в сараї, спробувала навіть прив’язувати. Але хіба втримаєш вільного звіра на прив’язі? Леля металася на всі боки, несамовито вила і люто гризла мотузку, поки Любка не відв’язувала її. Тоді вовчиця заспокоювалася, ходила слідом за Любкою, стерегла двір, наглядала на подвір’ї і за курчатами, і за гусятами. Ночувала у сінях, а часом і в кімнаті.

Цієї ночі вона також спала на смугастому тканому ходнику, простеленому біля Любчиного ліжка, і першою схопилася, коли вдосвіта хтось затарабанив у шибку. Стукали хутко-хутко і вимогливо.

— Господи! Чого ж так гримати та ще й у святу неділю? Кінець світа настав, чи що?

Любка підійшла до вікна. Глянула й остовпіла. Лука?! Чого йому треба? Вона впала на стілець, відчула, як тілом пройшлася нервова дрож. Повільно підвелася, накинула на плечі ковдру, загорнулася і знову сіла. Пропасниця не полишала, дрібно тремтіли руки, цокотіли зуби.

— Відчини! — кричав Лука. — Відчини!!!

Любка відчинила. Він схопив її за руку, рвучко шарпнув до себе.

— Ти…

Леля сердито рикнула, оскалила зуби і стала поруч з Любкою. Лука відсахнувся, злякано відступив до дверей. Але за хвилину знову підійшов впритул до Любки.

— Це через тебе все! Через тебе! І через неї, через оцю сво…

— Через кого? — Любка ледь стримувала нервове цокотіння.

— Через твою вовчицю! Я знаю — ти спеціально привела її з лісу і приручила. Спеціально! Певно, довго блукала хащами, поки знайшла і викрала вовченя у вовків. Ти ще тоді задумала… Відьма! Наврочиця! А потім послала на наше весілля. Знала, що Гелька тяжка. Авжеж, знала, бо ж усеньке село про те говорило. А тепер… Тепер… Жінка в гарячці метається. А син… Син не перестає кричати.

— Чий син?

— Мій син! Мій!!!

— А-а-а, в тебе народився син… — Любка враз ніби зів’яла. — У тебе син… Син…

— Ти наслала — ти й спасай. Усе тепер у твоїх руках. Допоможи! Тільки ти можеш… Твоя тітка багатьох спасла, а ти ж неїна послідовниця…

— Спасла… Багатьох… А мою дівчинку… Нашу дівчинку… Не змогла… Хіба це справедливо? Справедливо це?!

Тепер Любці стало душно. Десь під серцем спалахнув вогонь. Він розлився у грудях, опустився до живота, лизнув ноги. Вона скинула на підлогу ковдру. Стояла як примара — висока, худа, у довгій білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям, з палаючими, як у гарячці, очима, лівою рукою притискала до себе голову вовчиці, яка притулилася до неї і тихо порикувала.

— Все у Божій волі, — видушив із