Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

стосувалося не тільки і не стільки їжі. Дана чогось прагнула, але чого — вона й сама не знала. Успіху? Цього добра в неї хоч греблю гати — можна позичати. Вона перескочила ще один клас — сьомий, і виглядало на те, що вона стане наймолодшою випускницею за всю історію фізико-математичної школи, до якої її зі звичайної, загальноосвітньої, рік тому перевели за рекомендацією Інтеграла. Математик, у миру — Петро Олексійович Охріменко, довго розмовляв про щось із директором технічного ліцею, як це тепер називалося, але в тому кабінеті двері були товстими, добротними, і Дана нічого не почула, хоча так притискалася до чорного дерматину, що аж вухо почервоніло. Саме в позі «зет» її зненацька застала секретарка директора, але нічого не сказала й мовчки сіла на своє місце, з усмішкою спостерігаючи, як зніяковіле дівча відскакує від дверей. Потім Неждану запросили до кабінету — Інтеграл вийшов, а вона залишилася віч-на-віч із місцевим Зевсом-Громовержцем, невисоким, вертлявим брюнетом у завеликих як для його обличчя окулярах, за тонованими скельцями яких виблискували схожі на коричневий топаз очі.

— Ну, привіт, друга Ковалевська, — озвався директор після хвилинної паузи, упродовж якої він уважно роздивлявся Дану.

— Чого це ви так вирішили? — не вітаючись, запитала вона.

— Це не я вирішив, а твій учитель. Ми ще подивимося, що ти за пташка.

Дана усміхнулася:

— Моє прізвище — Тиктор.

— А моє — Миколович.

— Той самий?

— Який той самий?

— Георгій Іванович Миколович, автор підручника «Алгебра і початки аналізу»?

— Ну, я не сам його писав.

— Дурня. Звичайно, самі. Ваш стиль проглядає дуже виразно, особливо в теоретичній частині. А кого ви там мусили дописати собі в співавтори, то вже інша справа. Ось, наприклад, хто така Ковальчук?

— Хто такий, ти хотіла сказати?

— Якщо «такий», то чому в кінці підручника написано: «Ковальчук Людмила Семенівна»?

Георгій Іванович засміявся.

— Що ж, принаймні пам’ять у тебе добра. А Людмила Семенівна — другий заступник міністра освіти.

— Я так і думала.

— Я бачив твої роботи з олімпіад.

— Я теж їх бачила.

Сміх Миколовича став гучнішим.

— Тобі не цікаво, що я про них думаю?

— Ні. Я й так знаю: «Непогано, дівчинко, якщо ти справді писала це сама».

— О, якраз щодо цього я не маю жодних сумнівів.

— То якої ви думки?

— Вражаюче.

Дана раптом відчула таке полегшення, що в неї аж ноги затремтіли.

— Сідай, будь ласка, — запросив директор, і, коли дівчинка вмостилася за довгим столом для нарад, поклав перед нею аркуш паперу, кулькову ручку і збірник задач з основ вищої математики для одинадцятого класу.

— Задача шоста на дванадцятій сторінці, — диктував він, — восьма на сорок п’ятій і тринадцята на сто сімдесят першій. Поки що досить. Відповіді в окремій брошурі, так що списати не вдасться. Вперед!

«Дитячий садок», — розглядаючи умови першої задачі, подумала мала. Друга була ще легша, однак над третьою довелося попрацювати. Миколович вийшов кудись у справах і повернувся за сорок хвилин. Дана розважалася тим, що складала літачок зі списаного паперу.

— Нічого не вийшло? — співчутливо запитав він.

Неждана підстрибнула, крутнулася — добре, що крісло це дозволяло — навколо своєї осі і, квапливо розгорнувши пожмаканий аркуш, простягнула його директору.

— Четвертої задачі я тобі не задавав, — зауважив той.

— Ну то й що? Я знайшла її сама.

Якийсь час Миколович тупо дивився на аркуш, потім перевів погляд на дівчину, потім перегорнув папірець і стиха промовив:

— Ласкаво просимо, маленька Тиктор.

Єдиний, за ким сумувала Неждана, залишаючи свою, як вона любила повторювати, ну дуже середню школу, був Інтеграл — викладач математики і вихователь від Бога, чоловік, який багато в чому замінив їй батька. Петро Олексійович примітив некрасиву руденьку дівчинку ще тоді, коли нудьгував у складі приймальної комісії для першокласників, підміняючи свою хвору дружину — вчительку початкових класів. Мала з рідкісним-іменем, що до школи прийшла чомусь у вісім років (насправді «добра» мама просто замоталася й «забула оформити все вчасно»), озвучила вказаний у букварі віршик про білочку так легко, що це викликало підозри — а чи не завчила вона його напам’ять до іспиту? Іспит, звісно, був умовним, і проводився радше з метою хоч трохи уявити собі рівень підготовки діточок, бо до першого класу брали всіх, окрім розумово відсталих. Однак у випадку з Нежданою Тиктор учителів охопив азарт.

— Може, почитаєш нам щось із «Читанки»? — вкрадливо поцікавилася директорка школи, пишна дама бальзаківського віку з лицем, круглим, як місяць уповні, та дбайливо вкладеною пізанською вежею бузкового волосся на голові. «Читанкою» називалася добірка невеличких оповідань та казок для другого класу. Дана кивнула.

— Залюбки.

Слова, що називається, відскакували у дівчинки від зубів. На проставлені наголоси вона навіть не дивилася, читала дуже швидко, але виразно, з усіма необхідними паузами та інтонаційними забарвленнями.

— Так-так, дуже цікаво, — пробурмотіла директорка, коли Дана закінчила декламувати.

— Тепер… гм… будемо рахувати. Що більше — два чи п’ять?

Дівчинка зняла грубі окуляри в чорній