Читати книгу - "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

Таким став у нас і секс, і взагалі все. Андрій змінювався на очах. Я почувалась ніби зобов’язаною йому. Його перестало цікавити моє задоволення, моя безпека, мої оргазми. Я готувала йому сніданок перед роботою, у судочки складала обід, готувалась до його приходу ввечері. Він перетворювався на типового чоловіка на дивані з пивом перед телевізором, це все наче архетип з дитинства, воно насувалося на мене з такою швидкістю, як наслідки ядерного вибуху. Я не могла позбутися цього відчуття відстороненості, наче знову існувало дві половини мене. Одна — та, що в стосунках, а друга — стоїть, спостерігає за цим і крутить пальцем біля скроні.

Несподівано я закохалася. У стосунках із Андрієм нічого не змінювалося, ми жили у громадянському шлюбі, рутина нас обгризала і випльовувала, ми все менше розуміли одне одного, здається, й дедалі більше втомлювалися. Я йому зрадила. А далі — не могла мовчати і тримати це в собі, не могла не сказати. Андрій пробачив, але розраховував на моє повернення до звичної, прийнятної для суспільства моногамної моделі. Я мала повернутися в образ домогосподарки. І я намагалася, але не вийшло. Мені здавалося, що я перебуваю у стосунках, після яких, напевне, стають чоловіконенависниками і радикальними феміністками. Ми розійшлися.

Згодом я почала жити з іншим чоловіком, це були справді хороші стосунки. Таким можна собі уявити сімейне вогнище. Вони знову тривали три роки і під кінець просто набридли. Я видихлась. Саме тоді я відчула те, чого давно хотіла, я сьорбнула свободи. Здавалося, що це так просто, невже не можна було її отримати раніше?

Я почала подорожувати автостопом. У мене постійно йшли паралельно два стани — в одному я обіцяла собі ніколи не робити певних речей, в іншому — відразу ж порушувала свої обіцянки. «Я ніколи не поїду стопом у машині, де більше, ніж один чоловік!» — сказала я собі й одразу ж порушила. «Я ніколи не поїду вночі», — сказала і порушила. «Я ніколи не поїду взимку», — порушила. Отже, якось автостопом уночі взимку я їхала з трьома азербайджанцями на якійсь роздовбаній «Ладі». Ми заїхали в кафе у Херсонській області, і там дівчинка обслуговувала нас у кращих традиціях совєцького обслуговування. «На, отъебись!» — це традиційне радянське, що, здається, не перекладається жодною іншою мовою світу. В умовах, коли конкуренції не існує, коли є одна пошта, одна ятка з фруктами, один гастроном, одне кафе, один хлібний ларьок, продавцям, офіціантам, поштаркам — їм глибоко пофіг, вони володіють ситуацією, ти їх клієнт у будь-якому разі, якщо тобі треба надіслати листа — тобі до них, голуби вже не літають, конкуренції немає, тобі до них, точно до них, а в них завдяки цьому — абсолютна повнота влади над тобою. Захочуть — не надішлють твого листа. Захочуть — просто виженуть тебе з поштового відділення. Ти можеш жалітися і писати на них скарги, на пошту, на гастроном, на оце-от кафе, от тільки завтра ти знову прийдеш до цієї ж офіціантки, у це ж саме місце, бо іншого тут просто немає. Я дивилася то на неї, то на азербайджанців, що все одно лишали їй чайові, все одно намагалися з нею потоваришувати, все одно залишалися задоволені мерзенним сервісом, бо кращого не бачили. Дивилась на усе це і думала — чорт, але я ж можу стати значно кращою офіціанткою! Мені тоді найбільше чогось хотілося такого. Приземленого, простого. Працювати з людьми і робити це краще, ніж інші, таким чином трохи змінюючи світ навколо.

Десь тоді ми з тобою познайомились. Я взагалі не пам’ятаю, як це сталося. В мене саме почався зовсім новий етап у житті — я таки влаштувалась на роботу офіціанткою. Це було якоюсь кнопкою соціальності для мене. Я входила у роль, коли треба було, відігравала її і вмикала назад свого інтроверта. Ти ходив весь час по закладу і щось організовував. У тебе була важлива посада, і мені здавалося, що ми маємо тебе помічати і вітатися, а ти нас усіх — не обов’язково. Пригадую, спочатку працювати було важко — весь час були якісь події, концерти, багато людей. Не було часу підвести очі. Щойно ти пішов — люди потроху зникали, роботи ставало все менше.

Десь тоді у мене почалося активне вільне сексуальне життя. Я не заводила жодних тривалих стосунків, не мала жодних планів на майбутнє чи мрій і жила буденними потребами. Часто сама подорожувала.

Автостоп і секс у мене завжди йшли паралельно — жодної взаємопов’язаної ситуації не було. За весь час моїх тривалих подорожей я втрапила лише в одну лиху історію, з якої відносно легко виплуталась. Це було в Криму. Я сіла до двох дуже стрьомних чуваків. Дагестанець і росіянин. Чорний джип. Дагестанець — красивий і молодий — виявився агресивним. Сказав, що займається єдиноборствами. Росіянин — маленький прищавий підліток — сидів і хіхікав з усього, що відбувалося. Разом вони були схожими на гей-пару. Я тоді ж подумала, що сама винна, вони одразу здались мені якимись неприємними, але хотілося кудись уже їхати, зрушити з мертвої точки, на якій простояла довго, тож я подумала: «Пронесе». Ще й як пронесло. Вони дуже злісно зі мною розмовляли, багато разів пропонували їхати з ними в готель і розважитись, а потім різко звернули з дороги в поле. У мене були заблоковані двері, але не вікно. Я відчинила його і вистрибнула, але не встигла схопити рюкзак. Він залишився в машині. Це була найстрашніша ситуація, яка коли-небудь зі мною ставалась.

Я настільки перелякалась, що навіть не запам’ятала номер їх машини, знала тільки колір і марку. Ну й те, що це дагестанець і росіянин. Але таких машин у Криму не знаходять, сказали мені. Мені нічого не було шкода з того, що