Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ось люди кажуть, ніби…
— Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.
Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя — на долоні, тільки бірюзові очі, як вогники, світилися.
— Кажуть, вона красунею була? — не могла вгамуватися сестра.
— Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.
— Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! — хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.
— Я пожартувала, — старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. — А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло — чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.
— Голос дзвінкий?
— Ні, очі.
— Хіба таке буває?
— Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби щось там бачила. І постійно поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п'ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, який би про неї не мріяв.
— І не злякалася! — Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він було вмостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму — щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:
— А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!
— Нумо, розкажи.
Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:
— Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча — Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними — чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.
— Погано… — стара відклала прядиво.
— Чому?
— Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться — де їм нас чіпати. А якщо об'єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
— Золото ж, мабуть. А то й срібло! — знову підскочив Диводан.
— Срібло тільки в чаклунів буває, — не погодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неї:
— Хочу його побачити.
— А вечеряти не хочеш, Данчику?
— Я багато чого хочу! — Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.
А надворі — тиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?
Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наважився — ще сміятимуться. Узагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики — не хотілося.
А в голові крутилася весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?
4Стремена дзвеніли. Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попереду — суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.
Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі як на підбір: молоді та дужі, проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.
Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока кам'яна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.
Під'їхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, у прорізі брами з’явилася Огнеслава.
Висока і струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.
— Зупинися, Вельфе! — суворо наказала вона непроханому гостеві. — Не наближайся до замку Тровіка!
Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечки — то слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.
Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, як крижана криця.
— Як ти тут опинилася? — процідив крізь зуби чаклун.
— Невже не можеш здогадатися, Вельфе? — зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.
Вельф потер прикрашений наруччям зап'ясток, скривив презирливо губи:
— Морельда передала тобі промінь Тровіка.
— Здогадався, — Огнеслава спогорда
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.