Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти на мене не дуже насідай, — боком йдучи до дверей, відповіла Варвара Павлівна. — Хоч ти і паспорта отримала, а управу на тебе все-таки знайдемо…
І швиденько вийшла, ніби побоюючись, що Любочка перейде у рішучу атаку.
Лагідно посміхаючись, дивився на дівчину Іван Семенович Зуб. Вона дуже подобалася старому прокуророві і водночас викликала незрозумілу тривогу. Поривна, нервова, збуджена, вся напружена, ніби співуча струна, вона надто різко переходила від сміху до зосередженої серйозності, могла несподівано замислитись, обірвавши найцікавішу розмову, могла сказати незаслужено різке слово. Ніколи не можна було вгадати, який настрій буде в неї через п'ять хвилин. Як сформувався такий характер, Іван Семенович Зуб не розумів, хоча частенько над тим замислювався. Про життя свого безпосереднього начальника він знав не так багато, але в сім’ї його бував з охотою і ставився до всіх Малахових дуже приязно. Він знав, що Любочка нерідна дочка прокурора, але намагався в подробиці сімейних стосунків не залазити, цілком справедливо вважаючи це нетактовним.
— Що це ви читаєте, товаришу Зуб, мій дорогий Іване Семеновичу? — запитала Люба, заглядаючи в газету, яку старий тримав у руках. — А-а-а… Мамину статтю! Я вже читала. Здорово написано. Мені так нізащо в світі не написати! А вам сподобалося? Сподобалося?
Зуб знову пихнув люлькою.
— Сподобалось. Особливо це місце.
— Яке?
— Читай.
Люба взяла газету, кумедно наморщила брівки і, надаючи своєму круглому личку виразу особливої значущості і поважності, прочитала:
— «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час…» — На мить замислилася, вдумуючись у зміст цих слів, ніби осягаючи думку, потім вигукнула: — Правильно! Це значить: в житті треба сміливо йти вперед, а не чекати, доки все ясно стане, як двічі два. Правильно я зрозуміла?
— Твоя мама твердить, що це саме так.
— А ви як думаєте?
— Я? — Зуб двічі пихнув люлькою, помовчав. — Це трохи сміливо сказано, але я теж так думаю.
— Отже, так воно і є! Це, безперечно, правильно… Тихої Товаришу заступник міського прокурора, наближається ваш начальник! Чуєте його директивні кроки? Парад, струнко!
Любочка не помилилася. Відчинились двері— і Володимир Іванович Малахов зайшов до кімнати, тримаючи в руках важкий букет осінніх жовтобагряних квітів і величезну коробку цукерок. І те і друге він з розгону кинув на тахту, сам швидко підійшов до Люби, обняв її і закружив ніби у вальсі, примовляючи:
— Вітаю, вітаю, вітаю, тисячу і ще один раз вітаю.
Він був, видно, дуже сильний, бо Любоччині ноги зразу ж відірвалися від підлоги, вона летіла мовби підхоплена вітром і весело сміялась.
Телефон задзвонив різко, настирливо. Малахов поставив Любу на підлогу і, не випускаючи її з обіймів, взяв трубку.
— Так, Малахов слухає, — все ще сміючись, сказав він. — Здрастуйте, товаришу Гупало. Чого настрій хороший? Родинне свято. Що? В справі Каюкова? Ну!.. Товаришу Гупало, ви слідчий чи не слідчий? Дала вам держава права чи не дала? Чого ж ви боїтесь їх застосовувати? Все. Бажаю успіху!
Поклав трубку і махнув на неї рукою, ніби заворожив, щоб більше не дзвонило, і знову взявся до дочки.
— Ну, Любонько, тепер ти у нас громадянка з паспортом, повноправна, відповідальна людина. Ще раз вітаю і бажаю тобі у твоєму дорослому житті багато щастя і радощів.
— З точки зору усіх прокурорів я вже повинна відповідати за свої вчинки.
— Ну, тут, мабуть, особливо радіти нічого, — озвався Іван Семенович Зуб.
— От що правда, то правда, — сказав Малахов.
— Гупало чого дзвонив?
— Хто? А-а-а… Гупало. Та він все не наважиться в справі Каюкова якихось там господарників вилучити. Мене запитує, а я справи не знаю. Та хай вони сказяться, всі ці справи! Не будемо про них говорити. Сьогодні Любоччин день, і всі на світі справи заборонені! Де Ганна? Де Марія Іванівна?
— Немає ще. Запізнюються, — мало не трагічно відповіла Варвара Павлівна, з’являючись на порозі, і всі зрозуміли, що це запізнення для неї, як гострий ніж у серце.
— Нічого, Варваро Павлівно, не горюйте, зараз ми їх підженемо. Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується, про це забувати не слід. Ага… Любочко, це тобі цукерки, а от це… — він витяг з кишені невеличку червону коробочку, поклав собі на долоню, другою рукою кілька разів змахнув над нею, ніби збираючись показати дивовижний фокус, потім легко відкрив кришку.
Маленька золота каблучка з чималою бірюзинкою виглянула на світ зі своєї синьої оксамитової схованки. Любочка аж руками сплеснула від несподіваної радості. Ця перша в житті скромна дівоча каблучка була ще одним свідченням того, що Люба — вже доросла. Є чим пишатися.
— Каблучка! — вигукнула вона. — Спасибі, Володимире Івановичу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа прокурора Малахова», після закриття браузера.