Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

До дірки він не повертався, але щось від цього місця залишилося з ним. По-перше, він не припиняв брехати, але тепер у його брехнях ніхто нікого не збивав, не кульгав і не помирав від раку. Наприклад: він запізнився на роботу, тому що мусив полити вазони у квартирі своєї тітки, поки вона гостює у свого успішного сина в Японії. Або: він запізнився на свято майбутньої мами, тому що кицька народила кошенят просто в нього на порозі і він мусив подбати про послід. Щось типу цього.

Але набагато важче було всі брехні вигадувати позитивними. Принаймні коли хотілося, щоб вони звучали правдоподібно. Взагалі ж, якщо ти розповідаєш людям щось погане, вони не ставлять це під сумнів, тому що зазвичай воно їх вражає. Але коли ти вигадуєш щось добре, у них це викликає підозру. А відтак Роббі дуже поступово почав підв’язувати із брехнею. Здебільшого через свою ледачість. І з часом він дедалі менше думав про те місце. Про дірку. Аж до того ранку, доки не почув, як Наташа з бухгалтерії розмовляє зі своїм начальником. Мовляв, у її дядька Ігоря стався серцевий напад і їй потрібно кілька днів відгулу. Бідний чоловік — удівець, який уже втратив обидві руки під час автомобільної аварії в Росії. А от тепер — серце. Він такий самотній, такий безпорадний.

Начальник бухгалтерії без жодних питань одразу ж дав їй відгул. Вона пішла у свій відділ, взяла свою сумку і покинула будівлю. Роббі рушив за Наташею до її машини. Коли вона зупинилася, щоб дістати із сумки свої ключі, він також зупинився. Вона обернулась.

— А ти працюєш у відділі закупівель? — запитала вона. — Ти помічник Заґурі?

— Еге, — кивнувши, відповів Роббі. — Мене звати Роббі.

— Привіт, Роббі, — сказала Наташа з нервовою російською посмішкою. — Тож що трапилось? Тобі щось потрібно?

— Я щодо брехні, яку ти щойно наплела начальнику відділу закупівель, — пробурмотів Роббі. — Я його знаю.

— Ти переслідував мене весь шлях до моєї машини тільки для того, щоб звинуватити мене в тому, що я — брехуха?

— Ні, — відповів Роббі. — Я не збирався тебе звинувачувати. Чесно. Те, що ти брехуха, — це добре. Я також брехун. Але я зустрічався з оцим Ігорем з твоєї брехні. Його можна впізнати з мільйона. А ти, якщо навіть не усвідомлюєш, кажучи таке, завдаєш йому проблем. А йому й без того важко. Тож я тільки хотів...

— Ти не міг би дати мені пройти? — крижаним голосом перебила його Наташа. — Ти заблокував двері моєї машини.

— Знаю, це звучить притягнутим за вуха, але я можу це довести, — сказав Роббі, почуваючись усе більш ніяково. — Цей Ігор не має ока. Тобто має, але тільки одне. В певний момент ти, вочевидь, вигадала щось про його втрачене око, так?

Наташа вже сідала у машину, але зупинилась.

— Звідки ти це взяв? Ти друг Слави?

— Не знаю я жодного Слави, — пробурмотів Роббі. — Тільки Ігоря. Чесно. Якщо хочеш, я можу взяти тебе до нього.

Вони стояли в садку його старого будинку. Роббі відсунув убік камінь, ліг на землю і на всю довжину встромив руку в дірку. Наташа стояла поруч із ним. Він простягнув другу свою руку і сказав:

— Тримайся міцно.

Наташа поглянула на чоловіка, що випростався біля її ніг. Добре виглядає, близько тридцятки, у чистих, попрасованих білих шортах, які вже стали менш чистими і попрасованими. Одну свою руку він встромив у дірку, а щока прилипла до землі.

— Міцно тримайся, — сказав він. І простягнувши йому руку, вона не могла вийти з дива, яким чином вона постійно зв’язується з психами. Коли він почав верзти ті нісенітниці біля машини, вона подумала, що це, можливо, такий милий спосіб з нею заговорити, але тепер усвідомила, що цей чоловік із лагідними очима та сором’язливою посмішкою насправді вольтанутий. Він стискав своїми пальцями її пальці. Вони залишалися закляклими в такій позі приблизно хвилину — він на землі, а вона стоячи поруч із ним, злегка нахилившись і зі збентеженим виглядом.

— О’кей, — прошепотіла Наташа лагідним, мало не терапевтичним голосом. — Отже, ми тримаємося за руки. А що тепер?

— А тепер я поверну важіль, — відповів Роббі.

Вони витратили чимало часу на пошуки Ігоря. Спочатку вони зустріли волохату й горбату брехню, мабуть, аргентинську, яка не розмовляла жодною іншою мовою, крім іспанської. Потім іншу Наташину брехню — надміру старанного поліцейського в ярмулці.який наполягав на їхньому затриманні й перевірці документів, але він ніколи раніше навіть не чув про Ігоря. Врешті-решт знайшлася особа, яка їм допомогла, — побита племінниця Роббі з Нетанії. Вони застали її за годуванням кошенят з його найостаннішої брехні. Вона не бачила Ігоря кілька днів, але знала, де знайти його пса. Що ж до пса, то коли він перестав облизувати руки й обличчя Роббі, він із радістю провів їх до Ігоревого ложа.

Ігор був у досить поганому стані. Він мав землистий колір обличчя і сильно пітнів. Але коли він побачив Наташу, обличчя його проясніло. Він так розхвилювався, що підвівся і обійняв її, попри те, що ледве тримався на ногах. У цей момент Наташа заплакала і