Читати книгу - "Борги нашого життя"

спазм, і мені здалося, що я зараз виблюю просто тут — на цю підлогу, на Сема, на килим. Проте Віка теж опустилася навколішки навпроти мене — по інший бік нерухомого Семового тіла і міцно обхопила голову бідолахи своїми руками, що в свою чергу дало мені змогу, по-перше, оговтатись, по-друге, обхопити його за плечі і перевернути на спину. Можливо, в таких умовах це не було абсолютно правильним кроком, проте дало нам змогу нарешті побачити Семове обличчя, половина якого була заюшена кров’ю. І саме у цей момент Сем відкрив очі. Якусь мить він здивовано дивився на нас, потім провів рукою по чолу, ще більше розмазавши по ньому кров, глянув на свою руку, потім, втупившись затуманеним поглядом у Віку, спитав:

— Ти що — здуріла?

Віка нічого не відповіла. Стоячи коло нього навколішках, вона обережно витирала його обличчя хусточкою. Сем покрутив головою, ніби намагаючись позбутися її допомоги, проте вона продовжувала витирати його обличчя, і за хвилю, коли слідів крові на ньому стало значно менше, ми змогли роздивитись його травми — виявилось, при падінні він примудрився розпелехати собі брову, що й призвело до таких сумних наслідків. Причому, розсічення було досить глибоким, тому що кров з рани не переставала цебеніти. Проте якихось інших видимих ушкоджень, принаймні на мій погляд, у нього не було.

— Жити будеш, — підсумувала мої думки Віка, продовжуючи витирати обличчя.

— Ти… — прошипів Сем, намагаючись вкласти в одне це слово всю свою зневагу до дівчини. Проте нічого у нього не вийшло, реально він зараз був кумедним, цей здоровило на підлозі. І ми обоє з Вікою пирснули зі сміху, на що Сем лише прогарчав щось і затих.

Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирішили не їхати в лікарню зашивати рану, просто треба було відвезти Сема додому, аби він трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, і попри сумніви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дісталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очікування побачити якийсь міні-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою і світлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пішов на кухню з надією знайти щось їстівне, і тут лише до мене дійшло, що Віка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухні.

— Віка, перепрошую, я думаю, що нині всі були неправі… — почав я.

— Ну якщо говорити чесно, то ви мене зі своїм товаришем — як його, до речі, звати, Сем здається? — просто дістали. Але я теж… того… — Віка зітхнула.

— Якщо чесно, — продовжив, — я і Сем, гадаю, дуже вдячні вам за допомогу, яку ви нам надали…

— Та нічого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все і трапилося…

— Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись і самі, тому можете спокійно їхати додому відпочивати. Я зараз викличу таксі…

— Я нікуди не піду, доки не переконаюся, що із Семом все добре, — категорично заперечила Віка.

— Гадаю, особливої небезпеки немає…

— Ще раз кажу, — мовила вона, карбуючи кожне слово, — поки я не буду переконана, що із Семом все гаразд, я нікуди звідси не піду.

У цей час із ванни саме вийшов Сем.

— Семе! — гукнув я йому з кухні. — Віка хоче лишитися доглядати тебе, ти як?

На його обличчі відбилися якісь непрості роздуми, зрештою, він глухо буркнув «хай робить, що хоче» і щез у кімнаті, грюкнувши дверима. Буквально відразу з кімнати почулося потужне хропіння.

Я трохи потинявся в роздумах коридором-кухнею, і зрештою прийшов до висновку, що було б непогано завершити сьогоднішній день, хильнувши чогось міцного. Всього кілька хвилин у мене пішло на те, аби знайти недопиту пляшку вподобаного Семом коньяку, ще пару хвилин на те, аби знайти пару келихів.

— Полікуємо нерви? — мовив я, помахавши келихами і пляшкою перед Вікою, яка продовжувала щось робити на кухні.

— Бачу, ти часу не марнував, — мовила Віка.

— Я просто шукав, чим би нас усіх заспокоїти, — мовив я.

— Усіх? Здається один уже заспокоївся у себе в кімнаті.

— Але ж лишилися ще двоє.

— О-ля-ля, ти хочеш мені щось запропонувати?

— Просто випити коньяку.

— Ну що ж, давай просто вип’ємо коньяку, — мовила Віка, вмощуючись на стілець за кухонним столом.

Я розлив коньяк і ми дзенькнулись келихами:

— Ого, він реально міцний, — похитала головою Віка.

— Зрештою, він таким і має бути. Справжній коньяк…

— Ти давно на цій роботі? — раптом спитала вона.

— Можеш не вірити, але це не моя робота. Я мав працювати як піарник, але мій керівник вирішив, що для більшого досвіду мені варто попрацювати трохи колектором.

— І скільки ти так працюєш?

— Скоро вже буде тиждень.

— О, ти вже майже профі, — засміялася вона.

— Майже, — гмукнув я. — Це не та професія, в якій хочеться бути профі. Принаймні мені.

Ми якусь хвильку помовчали, потім я спитав Віку:

— Слухай, а звідки ти взяла такий ядучий сльозогінний газ? Такої гидоти я ще не зустрічав.

— Був у мене колись один залицяльник з якоїсь