Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Гас спантеличено похитав головою:

— То як усе сталося, капітане?

— Я не знаю, Гасе.

— Це ж твоя робота… Ти ж маєш знати все про цю чортівню, — Гас був дуже засмучений. А потім додав: — Мертвий, і як це розуміти?

— Так, що йому вже не в-в-варто перейматися через те, що в-в-в-всі з нього глузують, — мовив Джейк.

Гас поглянув на Джейка:

— Можливо, ти маєш рацію. Може, саме в цьому і полягає причина. А що думаєш ти, капітане?

— Можливо.

Гас закивав: здавалося, така відповідь його задовольнила. Він нахилився, щоб сісти на заднє сидіння, але раптом почулися бридкі звуки — він почав блювати.

— Гасе-Гасе, просто на оббивку, — зітхнув батько.

Він випростувався, витягнув сорочку зі штанів й обтер рота.

— Вибач, капітане. Не знаю, що й сказати.

— Сідай наперед, — сказав батько. Потім повернувся до мене.

— Френку, Джейку, вам доведеться йти додому пішки. Сподіваюся, жодних проблем?

— Усе гаразд. Можна нам монтажну лопатку? Так, для захисту.

Нью-Бремен був не тим містечком, де міг би знадобитися метал для захисту. Я кивнув у бік Джейка, обличчя якого геть-чисто збіліло від перспективи йти додому пішки в цілковитій темряві. Батько все зрозумів. Він відчинив багажник і дав мені інструмент.

— Тільки без дурниць, — кинув він і сів за кермо. — Якщо надумаєш іще раз, то блюй у вікно, Гасе. Ясно?

— Усе зрозуміло, капітане, — Гас усміхнувся у відповідь і помахав нам, коли батько від’їхав.

Ми стояли на безлюдній вулиці під сяйвом місяця. Світилися лише вікна в’язниці. З протилежного боку годинник на міській ратуші відбив четверту.

— За годину вже розвиднюватиметься.

— Не хочу йти додому пішки, я стомився, — промовив Джейк.

— Тоді залишайся тут.

Я пішов, а за мить Джейк уже наздогнав мене. Ми не пішли просто додому. З головної вулиці я звернув на вулицю Сендстоун.

— Куди ми йдемо? — спитав Джейк.

— Побачиш.

— Я хочу додому.

— То йди собі.

— Я не хочу йти сам.

— Тоді ходімо. Тобі сподобається, присягаюся.

— Сподобається що?

— Потерпи трохи.

— От ми і прийшли, — повідомив я Джейку, простягаючи монтажну лопатку. — Задні габарити твої.

— Ні.

— Цей покидьок сказав, що ти відсталий. Ти і Боббі Коул. А ще він назвав Аріель «заячою губою», а батька змішав з лайном. Ти нічого не хочеш розбити в цій машині?

— Ні, — Джейк подивився на інструмент, потім на машину. — Ну, можливо.

Я передав йому магічну паличку помсти. Джейк підійшов до коштовного авто Морріса, зиркнув на мене ще раз, аби остаточно впевнитися, і замахнувся. Він схибив, монтажна лопатка випала з рук.

— Боже, ото криворукий, — вигукнув я.

— Дай-но я ще раз спробую.

Я підняв інструмент і подав йому. Цього разу все вдалося. Друзки червоного скла розлетілися з тріском.

— Можна ще раз? — благав Джейк.

Коли справу було зроблено, він відійшов трохи вбік і став милуватися результатом своєї роботи, аж поки хтось не відчинив дверей у будинку навпроти, і незнайомий голос спитав:

— Гей, що там відбувається?

Ми швидко звернули на головну вулицю, потім спустилися вниз. Ішли не зупиняючись, допоки не опинилися біля нашого району.

— Щось закололо в боці, — Джейк важко дихав. Він зігнувся, тримаючись за ребра.

У мене теж забило подих. Я поклав руку йому на плече.

— А ти показав справжній майстер-клас. Реально першокласний бейсболіст.

— Як думаєш, матимемо проблеми?

— А яка різниця? Тобі сподобалося, еге ж?

— Так,