Читати книгу - "Нічний цирк"

— Природній дар — дуже сумнівна річ. Нахили — можливо, але природжені здібності трапляються надзвичайно рідко.

— Вона моя рідна дитина — звичайно, у неї є природжені здібності.

— Ти казав, що даєш їй уроки, — нагадує чоловік у сірому костюмі. — То як ти можеш бути певен, що це саме талант?

— Селіє, коли ти почала вчитися? — поцікавився Гектор, не переводячи погляду на дитину.

— У березні, — відповідає вона.

— Якого року, дорогенька? — додає Гектор.

— Цього року, — каже дівчинка таким тоном, наче запитання здалося їй дурнуватим.

— Вісім місяців занять, — підсумовує Гектор. — А їй іще й шести років не виповнилося. Якщо мені не зраджує пам’ять, ти іноді береш трохи молодших учнів. Зрозуміло, що Селія не просунулася б так далеко, якби не мала природжених здібностей. Вона з першої спроби змусила годинник левітувати.

Чоловік у сірому костюмі переводить погляд на дівчинку.

— Ти ж розбила його випадково, чи не так? — питає він, киваючи на годинник на столі.

Селія насуплюється, але ледь помітно киває.

— Для такого юного віку її здібності вражаючі, — звертається чоловік до Гектора. — Але така вдача — це завжди неприємний фактор. Вона може призвести до необачних учинків.

— Вона або переросте це, або навчиться контролювати. Теж мені велике діло.

Чоловік у сірому костюмі й далі дивиться на дівчинку, але, розмовляючи, звертається до Гектора. Вуха Селії більше не можуть розібрати слів, хоча й чують звуки. Дівчинка морщиться, коли розуміє, що батькова відповідь так само незрозуміла.

— Ти поставиш на карту свою власну дитину?

— Вона не програє, — упевнено каже Гектор. — Я радив би тобі знайти учня, розлуку з яким ти зможеш пережити, якщо в тебе досі такого немає.

— Гадаю, її матір не має права голосу?

— Правильно гадаєш.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час роздивляється дівчинку, перш ніж далі вести розмову. Селія досі не може розібрати слів.

— Я розумію твою впевненість щодо її здібностей, але пропоную хоча б замислитися про можливість утратити її, якщо змагання завершаться не на її користь. Я знайду гравця, котрий насправді кине їй виклик. Інакше немає сенсу погоджуватися на участь. Її перемога ще не гарантована.

— Я готовий ризикнути, — відповідає Гектор, навіть не глипнувши на доньку. — Якщо хочеш умовитися офіційно просто тут і зараз, не гаймо часу.

Чоловік у сірому костюмі ще раз переводить погляд на дівчинку. Коли ж він починає говорити, дитина знову розуміє слова.

— Дуже добре, — промовляє він і киває.

— Він зробив так, що я неправильно чула, — шепоче дівча, коли тато повертається до неї.

— Я знаю, дорогенька, і це було не дуже ввічливо, — відгукується Гектор, підводячи її ближче до крісла, звідки на неї витріщається чоловік з очима майже такими світлими й сірими, як його костюм.

— Ти завжди вміла витворяти такі штуки? — питає він, укотре кидаючи погляд на годинник.

Селія киває.

— Моя... мама казала, що я диявольська дитина, — каже вона тихо.

Чоловік у сірому костюмі нахиляється вперед і шепоче їй щось на вушко, занадто тихо, щоб тато зміг підслухати. Невпевнена посмішка з’являється на дитячому обличчі.

— Підведи свою праву руку, — каже він, відкидаючись у кріслі. Селія негайно простягає ручку долонею вгору, не певна, на що чекати. Але чоловік у сірому костюмі не кладе їй нічого в долоньку. Натомість він повертає її руку, знімає зі свого мізинця срібну каблучку і, притримуючи другою рукою маленьке зап’ястя, одягає її дівчинці на безіменний палець — хоча каблучка занадто велика для крихітних пальчиків.

Вона вже розтулила рота, аби озвучити очевидний факт, що каблучка гарна, але не підходить їй, як раптом зрозуміла: та стискається на руці.

Тимчасова радість від того, що прикраса налаштовується, змінюється різким болем. Каблучка й надалі стискається довкола пальця, метал урізається в шкіру. Дівчинка пробує вирватися, але чоловіку сірому костюмі міцно тримає її за зап’ястя.

Урешті-решт прикраса тоншає й зникає, залишаючи довкола пальця Селії лише яскраво-червоний рубець.

Чоловік у сірому костюмі відпускає її зап’ястя, задкує на крок, затискається в куток і витріщається на руку дитини.

— Хороша дівчинка, — каже тато.

— Мені потрібно трохи часу, щоб підготувати свого гравця, — оголошує чоловік у сірому костюмі.

— Звичайно, — погоджується Гектор. — Чекатиму, скільки знадобиться. — Він знімає