Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Куди далі?! – в один голос скрикнули Віктор з Матвієм.

– Кажуть, – стенув плечима Левон, – обоз має їхати до Любліна. А там хто його знає…

– Тьху! – сплюнув Матвій, ламаючи спересердя пужало. – Не мала баба клопоту…

– Почекай, – звернувся Віктор до Левона, – а ти як тут опинився? Ти ж казав, що до обозу не приписаний.

– Я капрал у запасі, – раптом випнув груди Красніцький. – За потреби мене можуть брати до війська.

– А яка така зараз потреба? – втрутився Матвій. – Ти що, на війну натякаєш?

– Свєнта Матка Боска, – сахнувся Левон. – Яка вóйна? Польські військові в запасі мають везти особливо важливі вантажі…

– Які, наприклад? – не вгавав Матвій. – Офіцерів штабу?

– Нє, – якось з підозрою глянув на Матвія Левон.

Він озирнувся навколо, і після паузи додав:

– Зброю, може, боєзапаси…

– Та-а-к, – протягнув Матвій, – українцям, виходить, не довіряють?

– Ти ж у польському війську не служив, – вибачливо сказав Левон, – присягу не давав. Та, як колишній унтер-офіцер руської армії, повинен розуміти…

Віктор, який весь цей час мовчав, врешті перервав їхню суперечку:

– Почекайте, про що ви ото говорите? Потрібно привезти Ларка і Левонка, раз таке діло. А то ще, не дай, Боже, пропадуть коні. А як без них на господарці?

Він подивився на Левона Красніцького.

– Певно, тобі треба їхати, Левоне. Нас тут возами приперли, не виберемось зараз. А коли маємо рушати, не знаєш?

– Казали, що ніби на ніч…

Левон почухав пужалом потилицю.

– Видно, таки мені доведеться рушати. Та я й крайній від тракту. Якщо раптом питати мене будуть, кажіть, що вісь у задньому колесі тріснула. До коваля поїхав.

Він махнув рукою з батогом і пішов до воріт.

– Хай жінки малим їжі на два дні дадуть, – сказав йому навздогін Віктор, – і одежу теплу. Ночі після Іллі стали вже холодними…

Селяни на пляцу стиха гомоніли, і в цьому гомоні дедалі більше переважала тривога. Ці в основному середнього віку чоловіки, які пам’ятали останню війну, а то й самі брали в ній участь, зараз думали і говорили лише про одне – можливість повторення на їхній багатостраждальній землі воєнного лихоліття.

– Невже ж доведеться воювати? – стиха запитав Віктор.

– Якщо й доведеться, – так само тихо, але рішуче, відповів Матвій Турук, – то тільки у своєму війську. В чужому я вже навоювався…

Віктор Ткачук здивовано глянув на свого кума, в погляді якого була така знайома йому непоступливість, і лише глибоко зітхнув.

Матвію було дев’ятнадцять, коли його забрали на війну. Воював у кавалерії, дослужився до звання унтер-офіцера. Під кінець війни за знешкодження ворожої артилерії отримав Георгієвського хреста. Коли солдати російської армії після революції в Петербурзі почали втікати з фронту і повертатись додому, він разом зі своїм бойовим побратимом Михайлом Ткачівським із Золочева подався до галицьких січових стрільців. Воював за Українську Народну Республіку, аж доки Пілсудський, війську якого січові стрільці допомогли під Радзивиловом відстояти Варшаву під час наступу кавалерії Будьонного, не зрадив їх та не запроторив у табори для інтернованих. Додому повернувся, коли на Волині вже другий рік була влада Другої Жечі Посполитої.

Віктор був трохи молодшим за Матвія, тому воювати йому довелось лише неповний рік. Але й цього вистачило, аби окопний піхотинець Ткачук під час однієї з атак отримав кулю у праву ногу. На щастя, куля не зачепила кістку. Поки лікувався у шпиталі в Брест-Литовському, війна закінчилась. Вікторові на все життя запам’яталось, як їхній хірург штабс-капітан Голіков, віддаючи йому папірець про лікування у шпиталі, якось приречено мовив:

– Атваєвалісь ми с табой, рядавой Ткачук. Вчєра здєсь бальшевікі подпісалі с нємцамі мірний доґовор. Тєпєрь ми в странє рабочіх і крєстьян.

Він кисло посміхнувся і тицьнув Віктору папірця-виписку.

– А Волинь наша тоже тепер буде, того, в тій «странє»? – тихо запитав Віктор, чомусь боячись отримати ствердну відповідь.

– А ето єщьо нєізвєстно, – якось ніби зі співчуттям подивився на солдата штабс-капітан, – в Расєі сєйчас ґражданская война.

Він іронічно посміхнувся і додав: