Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

дорослих знається на різних хворобах та усілякій допомозі під час них. І мама, і бабуся, звісно, занепокоєні тим, що робиться з хлопчиком. Вони фармацевти і саме цим пояснюють його обізнаність у різних ліках та про­цедурах. Мовляв він змалку і на роботу до них ходив, і до сусідів, коли ті терміново просили дати якихось ліків. «Самі знаєте… — ділиться бабуся. — Перше йдуть в аптеку, а не до лікаря — і швидше, і дієвіше. Ми ж то знаємо, що справді допомагає і що буває, якщо вчасно не прийняти ліків. Стільки людей загинуло через тих неуків».

Повсякчас чую нарікання знайомих лікарів на Інтернет. Мовляв, через нього всі батьки стали занадто розумні та всезнаючі, а їм, лікарям, потім лише розгрібай батьківські страхи, самодіагнози та самолікування. Якщо чесно, не уявляю, як би я сама жила без інфосили Інтернету. Але і то правда, що лише інколи він стишує мою мамчину тривогу за дитяче здоров’я, а здебільшого, навпаки, розпалює. Горе від розуму — відома формула, і чим більше ми знаємо про хвороби та їхні симптоми, тим пильніше вглядаємося у своїх малюків та ретельніше моніторимо їхній стан (цілуємо лоба, пхаємо термометри, перевіряємо носика, прислухаємось до дихання), а ще — закидаємо запитаннями на кшталт: «Як ти?», «Чи добре почуваєшся?», «Нічого не болить?», «Чому похрипуєш?» і т. п. У такий спосіб діти так само, як і ми, центруються не на житті, розвагах, навчанні, книжках, спілкуванні, а на своєму здоров’ї, точніше, на симптомах нездоров’я. І якщо нам здається, що діти відмахуються, не звертають уваги на наші прискіпування та зай­маються своїм, вони не можуть не бачити, не відчувати, не чути, а отже, і не заражатися нашою тривогою про їхнє здоров’я. Нехай по краплі і поволі, але вона накопичується і, на жаль, може пролитися рясним дощем.

Якось я працювала з однією парою, основною причиною нарікань одне на одного в якій було: «Він (вона) не вміє хворіти!» Чоловік, вихований під гаслом «Хворі та немічні нікому не потрібні!», навіть з височезною температурою поривався на роботу, а будь-яку турботу та спроби дружини нагодувати його пігулками сприймав як неприйнятне зазіхання. Дружина ж, сама лікар, ще й дочка лікарів, за першими ознаками хвороби телефонувала батькам і терміново намагалась вжити заходів — вкласти в ліжко, дати вітамінів, зробити розтирання, ліки теж, звісно… Це стосувалося і себе, і чоловіка, і дітей. «Сопляками хлопці ростуть, на будь-який чмих жаліються…» — бідкався «нехворіючий» батько сімейства, який прийшов на консультацію з таким нежитем та кашлем, що стіни здригались і серветки закінчились ще до того, як я пояснила, що не приймаю вірусних хворих, бо піклуюсь про власне здоров’я. У цьому випадку, звісно, зустрілись дві крайнощі, але до всього і дві яскраві ілюстрації того, як наше ставлення до здоров’я впливає на наших дітей.

Гадаю, що вам на думку вже спало славнозвісне «іпохондрик», яке приклеюють до кожного, хто надмірно переймається своїм здоров’ям. Для того щоб медичний термін не закріплювався як образливе слово, нині цей розлад називають «тривогою за здоров’я». Цікаво, що зустрічається він частіше, ніж ми собі уявляємо, а долається дуже й дуже непросто. Тривога за здоров’я виникає там, де є атмосфера такої тривоги, і перш за все це, звісно, родинна атмосфера. Тож придивіться до себе та інших дорослих, які оточують вашу дитину, чи не прищеплюють вони своєю поведінкою та реакціями страх захворіти, довго лікуватися чи навіть померти.

Скажу, що було б дивно, якби я стала агітувати не звертати уваги на здоров’я своїх малюків, дозволяти їм з неспинними шмарклями йти в садок чи до школи, не особливо піклуватися, у що вдягнений і чим нагодований, брудний або чистий… Хоча відразу зауважу дещо заборонене для найкращих-у-світі-мам: я знаю таких батьків, і їхні діти, по-перше, зазвичай серед найздоровіших, а по-друге, вони й знати не знають, що таке тривога за здоров’я.

Тож що робимо? Відповідь дуже проста: ставимося до здоров’я здорово! Не робимо з мухи слона та створюємо дискурс, у якому дитина не «ризикує захворіти», а «буде здоровою» і не «хворіє», а «одужує». Я люблю розповідати студентам про те, як мова впливає на наше світосприйняття, на прикладі слова, яке українською звучить як «лікарня», а російською — «больніца». Звісно, що жартома, але запитую: «Що роблять росіяни у своїх “больніцах”?» «Болєют», — відповідають хором студенти. «А українці?» — «Лікуються».

Отже, мова, слова, які ми вживаємо, речення, які будуємо, щоб говорити про здоров’я, інтонація, а також реакції, якими супроводжуємо ці розмови, — усе має значення. І це правда, що люди з однаковим станом здоров’я в одних родинах «хворіють», а в інших «одужують». Не секрет, що дітлахи, особливо менші, переважно легко витримують високу температуру, але якщо за температури 38,5 °С одній дитині дозволити гратися і навіть вивести на прогулянку, а іншу вкласти в ліжко з мокрим рушником на лобі, то хто легше хворітиме й швидше одужає? Цього року я зловила себе на тому, що взагалі не пам’ятаю своїх застуд в дитинстві, і здивувалася: невже я не хворіла? Адже зараз з року в рік стабільно чіпляється якийсь вірус. Усе поставило по своїх місцях запитання до мами на цю тему. «Звісно, хворіла! — відповіла вона. — Як усі діти. Але не любила цього страшенно. Тобі завжди кудись було треба йти, щось робити. Хіба я могла тебе в ліжку втримати?» Тепер же хвороба для мене — своєрідна відпустка, звільнення від усіляких нелюбих справ, яких в дитинстві, вочевидь, було менше.

Звісно, що здорово ставитись до здоров’я — це не лише обмежити вживання слів, які акцентують увагу на хворобі, та відмовитись від демонстрації поганого самопочуття й пошуку симптомів у себе та інших. Здорово ставитися до здоров’я — це насамперед жити здоровим життям, що має стати звичкою. І я зовсім не пропагую спорт і корис­ну їжу, тут, скоріше, йдеться не про здоровий спосіб життя як єдино правильний і корисний, а про той, який дозволяє насолоджуватися кожним днем, почувати себе активним та повним сил, готовим до праці й пригод. Загалом зацикленість на корисній та здоровій їжі, правильному режимі та всіляких інших заморочках не кшталт ґаджетів, які рахують кроки, частоту дихання, пульсу та міряють глибину сну, є доволі бентежним симптомом і також може свідчити про тривогу про здоров’я та обмежувати життєвий простір людини. Усе добре до міри.

Загалом кожен сам має вибрати, що включати в своє життя, дію чого обмежувати, а від чого взагалі відмовитись. Передусім це справа смаку й особистого вибору. Головне — пропонувати дітям інструменти, які дозволяють бути здоровими та не тривожитися ні про здоров’я, ні про хвороби. І що це буде конкретно: прогулянки, катання на роликах або гірських велосипедах, обмеження в солодкому чи мучному, плавання чи футбол, заборона мультиків на ніч, походи, санаторії тощо — не має значення. Вартує послання, яке стоїть за усіма цими пропозиціями та обмеженнями: ми робимо це, щоб підтримувати здоров’я та якість життя.

Важливо й те, як ми діємо, коли хвороба таки заскочила нас або дитину. Часто можна почути про те, що ліки мають бути гіркими і що всілякі солодкі сиропи та пахучі пігулки, хоч і містять речовини, які згубно діють на хвороботворні віруси та бактерії, не сприяють психологічному аспекту одужання