Читати книгу - "Вітер часу"

– Кожного дня одне й те саме, – бурчав Монахов, який стояв позаду Володі. – Грошей тут не платять, – сказав він, помітивши, що Володя дістав гаманець. – Скажи своє прізвище, його запишуть і ставитимуть хрестик. Тут «общепіт». Після зарплатні тобі скажуть, на скільки ти з’їв за місяць, ти розрахуєшся, і годуйся далі.

Після обіду усі розійшлися спати. Сонце пекло немилосердо, а в щитових будинках прохолодніше, та і вентилятор можна включити. Володя минулої ночі, на відміну від інших, спав. Тому він пішов додому, щоб випити зеленого чаю, а потім відправився у керносховище. Це було приміщення без стін, стовпи та покрівля, щоб тінь була і продувалось з усіх боків. Тут стояли стоси ящиків з керном, тобто породою, яка вилучається з колонкової труби після її підйому на поверхню. Керн однієї з свердловин був розкладений на піску, біля нього навпочіпки сидів технік-геолог, який описував керн. Володя підійшов до нього і присів поруч на ящик.

– Багато не описаного керну? – поцікавився він.

– Не дуже, чотири свердловини, сьогодні буріння п’ятої закінчили, але керн ще не привезли.

– Я теж попрацюю, треба ознайомитися з розрізом.

– Ти наш новий старший геолог? – здогадався технік.

– Так, я Володя.

– А я Кирило. Раніше працював на осадових породах, не усі породи тут знаю. Ось це що таке? – він простягнув Володі шматок керну.

– Я теж не дуже знаю ці породи. Але це, як мені здається, скарноїд. Бачиш він лежав у ящику на контакті вапняку з кременистим сланцем, розвинувся по вапняку. Ось цей білий мінерал, що переважає у скарноїді, – тремоліт, а зелені вкраплення – хромовий гранат, уваровіт.

– Та ти усе знаєш! – зрадів Кирило. – А то я питаю усіх, ніхто не знає.

– Ось зробимо шліфи, подивимось їх у мікроскоп і тоді усе будемо знати. Вважаю, що тут можуть бути цікаві речі, – зауважив Володя. – Які номера свердловин, що не документувались? Допоможи мені, будь ласка, розставити керн.

І вони взялися удвох таскати і розставляти під навісом важкі ящики. Години зо три Володя описував керн і відбирав в пробні мішечки сколкові проби, відбиваючи дрібні шматочки керну в інтервалах по чотири метри довжиною. Близько шостої він і Кирило пішли до камералки, де взялися складати відомості проб для відправки на аналізи. Ще через дві години в камералці почали з’являтися старші геологи, крім Саші. Техніки-геологи, що документували канави на буровій ділянці, принесли журнали з описаннями. Зайшов і старший геофізик Міша:

– Ходімо до нас, познайомишся з моїми хлопцями.

В геофізичній камеральці сиділо декілька людей, в тому числі інженер-геофізик, як з’ясувалось, чоловік Люди. Він працював перший рік після закінчення інституту, в експедиції займався магнітною зйомкою.

– Тут ще не усі, – повідомив Міша. – Потім познайомишся. Ми працюємо до одинадцятої вечора, потім йдемо вечеряти. У нас тут є гуртожиток, кімната, де живуть неодружені інженери – геологи і геофізики. Там і вечеряємо, а хто не хоче – сімейні або «старі», як старші геологи, сидять вдома. Тобто сплять.

– Я би прийшов до вас вечеряти, та у мене нічого немає. Ви ж, мабуть, скидаєтесь, приносите хто що має.

– Взагалі, так, але потім розберемось. Я за тобою зайду.

Близько одинадцятої він дійсно прийшов, Володя, вже наодинці, сидів у камеральці. Пішли до будинку, який стояв недалеко від володіного. Це місце, де стояли чотири великих щитових будинки, називалось селищем ІТР. Між ним і селищем робітників були розташовані їдальня, контора експедиції і камералка.

Гуртожиток виявився великою кімнатою, площею як дві володіни, тобто займав половину будинку, але не по довжині, а по ширині. Тут стояли три ліжка, тумбочки біля них, а уздовж вікон три стола, зіставлених разом і покритих клейонкою. В кімнаті жили Міша, ще один геофізик та економіст експедиції. Тут же Володя побачив Люду і її чоловіка, який дренчав на гітарі. На столі стояли пляшки узбецьких вин – «Хосілот» і «Боян – Ширей», які привозили з Навої. Крім Люди жінок не було, хоча Володя бачив якихось дівчат у Міши в камералці, але з’ясувалось, що вони були дружинами бурових майстрів і на вечерю не ходили.

– Взагалі-то влітку тут дівчат досить багато, приїдуть на практику з Київського і Старооскольського технікумів, але ми з ними однаково не гуляємо. Звичайно вони товаришують з хлопцями – студентами, які приїздять на практику з інститутів.

Люда спекла пиріг, зустрітий загальним захопленням. Хтось мав огірки, редиску. Міша, коли їздив вночі на каротаж, підстрелив двох зайців, які у світлі фар бігли по дорозі. Зараз його сусіди по гуртожитку готували печеня з зайчатини та картоплі, яку випросили у їдальні.

– А чому буровиків нема? – поцікавився Володя.

– Вони п’ють горілку, а не сухе вино. Взагалі-то у нас сухий закон, Юрій Павлович заборонив шоферам привозити горілку. Але, хто хоче, знаходить. Ми теж іноді п’ємо коньяк, на свята.

Володя вже знав, що Юрій Павлович – це начальник експедиції.

– А старші геологи?

– Вони, переважно, п’ють кефір, якщо він є, звичайно, і лягають спати.

Тут двері в гуртожиток відчинились, і в їх прорізі з’явилось червоне обличчя і руда шевелюра, яка облямовувала лисину. Саша обвів очами присутніх і затримав погляд на столі. Не побачивши горілки, він захлопнув двері.

– Пішов кола робити, – невдоволено сказав Міша. – Зараз бігатиме селищем, шукатиме горілку.

Нарешті хлопці, які готували печеня, внесли доволі