Читати книгу - "Ми, горобчики"

Так ми й зробили. І вже наступного дня підстерігали шибеників на розі вулиць. Вони підходили до нас, голосно розмовляли між собою й навіть не мали гадки, що їх чекає. Тільки-но вони виткнулися з-за рогу, ми націлилися в них рогатками й розігнали, мов курчат. Після цього ми одразу ж полетіли до класної кімнати, сіли за парти й почали вчитися. Вчитель був дуже задоволений нами і до кінця року нікому з нас не зробив жодного зауваження. Ми вивчили всі літери абетки. Тільки Цвір запам’ятав букви лише свого імені й умів розписуватись як по-друкованому, так і по-писаному.

Доки ми перебували в класній кімнаті, де приємно потріскували дрова в грубці, діти зайняли наше місце на дереві й звідти силкувалися заглянути у вікно, щоб і собі чомусь навчитися. Все це добре, але надворі йшов сніг, завивала хуртовина, руки у дітей заклякли, бо довелося довго триматись за гілки. Бідолахи весь час хукали на руки й ніяк не могли їх зігріти. Ми дивилися на дітей, кривлялися, а на перерві питали, чи добре на такому морозі сидіти на дереві й вивчати науку крізь вікно.

— Де там добре, коли померзли наші вуха на такому холоді! — відповідають діти.

— Мерзніть, мерзніть, — відказуємо ми, — надалі знатимете, як стріляти в горобців з рогаток.

Таким був той навчальний рік, і всі горобці закінчили його відмінно, а діти, цілий рік просидівши у дворі на дереві, закінчили на двійки. На прощання Цвір запитав у дітей, звідки витікає ріка Дунай. Діти чухали потилиці, переморгувалися, але жоден не знав, звідки витікає ріка Дунай. Вони навіть не знали, що є така річка. Думали вони, думали і нарешті попросили нас сказати. Цвір вийшов уперед і з гордістю повідомив, звідки витікає Дунай.

Цвір це так добре вивчив, що коли б його спитали уві сні, звідки витікає Дунай, відповів би негайно. Бо хто раз осягне науку, ніколи її не забуде.

— Наука — як велосипед, шановний добродію, — сказав з цього приводу Шановний Добродій. — Раз навчившися їздити, до кінця життя знатимеш. А ріка Дунай витікає зі своїх джерел.

У нашій зграї був горобчик, якого ми звали Мугик, бо він цілісінький день літав і мугикав пісеньки: «Ців, ців, ців, я пісню починаю звідсіль». Або: «Ців, ців, отут я сів!» Складати пісні не кожен вміє, цей хист дається від народження. Мугик, наприклад, розповідав мені:

— А знаєш, Джіффе, я почав складати пісеньки ще в яйці. Так мені було легше, наче я ділив з кимось свою самотність. Весь час я мугикав собі в темряві: «Ців, ців, летів і сів». Навіть тепер, коли вирушаю кудись сам, беру з собою по одній пісеньці. Якщо ж дорога далека, беру більше пісень, щоб вистачило до кінця. Їжі в дорогу не беру, бо голодний навряд чи буду, завжди знайдеться щось перекусити, але без пісні не вирушаю.

Раніше ми не знали про це, ба навіть не здогадувались. Мугик хотів зробити й нам добро і роздав усім пісні. Тепер я щиро можу вам порекомендувати, бо сам переконався під час довгих мандрівок: якщо збираєтесь у дорогу, — а людина завжди в дорозі,— беріть з собою кілька пісень, побачите, наскільки легше мандрувати. Коли летиш, пісня летить з тобою, коли стрибаєш по леваді, пісня теж стрибає разом з тобою.

Справді, пісеньки, які складає Мугик і роздає нам, щоб ми їх співали, коли йдемо кудись або працюємо, зовсім простісінькі, але роблять добру справу. Вони, безперечно, не такі, як солов’їні пісні. Бо в солов’їв пісні витончені, довершені, звивисті,— якщо підеш по їхніх звивах, голова запаморочиться. Ці пісні соловейко співає тільки рано-вранці в тиші, щоб похвалитись перед усіма своєю кучерявою піснею. Ми не проти цих пісень, хай соловейко їх співає, а хто хоче — слухає. Він зранку проспіває пісню, а потім цілий день мовчить, як риба, і ховається в затінку. Ми таких співаків не любимо. Краще, скажу я вам, співати простих пісень, але цілий день і за будь-яких умов.

Коли ми почали вити гнізда, всі, окрім Товстунця і Маленької Коми, безперервно носили будівельний матеріал, працювали від схід сонця до ночі. За кілька днів ми геть виснажились. Тоді Мугик сказав:

— Якщо ми будемо вити гнізда, співаючи пісні, то не помітимо, коли все зробимо.

Він дав кожному по одній пісеньці, щоб ми співали їх, в’ючи гнізда. Коли ми почали працювати з піснями, зовсім легко нам стало, неначе гнізда вилися самі, або, точніше, пісня робила їх круглішими, глибшими, а ми лише їй допомагали.

Тільки Шановний Добродій не захотів працювати з піснею, і гніздо в нього вийшло перекособочене, мов хата-руїна, і таке перехилене, що хоч прив’язуй себе мотузкою, щоб не випасти з нього. Але це нікого не здивувало, бо Шановний Добродій завжди упертий.

— Невже, — каже, — в мене немає інших турбот, щоб займатись такими легковажними справами, шановний добродію?!

Він вважає, що пісня — справа легковажна. Вона зовсім не легковажна. Я скажу вам таке: навіть людині, коли дуже втомиться і не може заснути, слід почати мугикати пісню. Сон зачує, що хтось мугикає, і — туп, туп, туп — прийде подивитися, що воно там мугикає, бо вмирає від цікавості. А вам саме цього і треба —