Читати книгу - "Темні уми"

Хлопець дивився тільки на нас.

— Біжіть! — закричав він, незважаючи на вибиті зуби. — Чого ви стоїте? Біжіть, біжіть!

Але перша думка, яка промайнула в моїй голові, була не «Хто ти?» і навіть не «Навіщо?»

Я подумала: «Але ж мені більше нікуди йти».

Хлопець міг із таким самим успіхом розігнати весь автобус, оскільки паніка була неймовірна. Деякі діти послухалися його і побігли до загорожі, проте дорогу їм вже перегородила шеренга солдатів у чорному, котрі, здавалося, вигулькнули нізвідкіля. Більшість дітей просто стояли на місці і кричали, кричали, кричали, а дощ періщив, і ноги їхні наче вросли у багнюку. Дівчина збила мене з ніг плечем, коли один із солдатів кинувся до хлопчика, котрий досі стояв у дверях автобуса. Решта солдатів кричали нам, щоб ми сідали на землю і не ворушились. Я вчинила так, як мені було наказано.

— Помаранчевий! — прокричав один із ССПівців у портативну рацію. — У нас надзвичайна ситуація біля центральної брами. Мені потрібні гамівні засоби для Помаранчевого…

Усе це відбувалось одразу ж після того, як хлопця з розбитим обличчям кинули на землю. В цю мить я зважилася глянути в той бік. Цікаво, міркувала я, відчуваючи, як усю мене аж морозом проймає, чи він тільки один тут такий. Чи всі решта також можуть нашкодити одне одному?

Тільки не я, — промайнуло в голові, — не я, це якась помилка, помилка…

З відчуттям порожнечі десь посеред грудей я спостерігала, як якийсь солдат, взявши балончик із фарбою, намалював величезну помаранчеву літеру Х на спині хлопця. Наступної миті хлопець припинив кричати, бо ССПівці нап’яли йому на нижню частину обличчя якусь химерну чорну маску, схожу на собачий намордник.

Моє тіло вкрилося бісеринками поту. Відтак нас стрункими рядами повели в ізолятор для сортування. По дорозі ми бачили інших дітей, які крокували від ряду жалюгідних дерев’яних кабінок у протилежному від нас напрямку. Всі вони були вдягнуті у білі роби з різного кольору іксами на спинах та написаними чорним номерами. Загалом я зауважила п’ять кольорів: зелений, синій, жовтий, помаранчевий і червоний.

Дітям із зеленими та синіми іксами дозволяли йти вільно, їхні руки не були зв’язані. А ті, що мали блідо-жовті, помаранчеві чи червоні ікси, продиралися крізь багно з руками та ногами, закутими в металеві кайданки; крім того, знизу одні кайданки з іншими з’єднував довгий ланцюг, через що діти змушені були йти один за одним. Помаранчеві мали на обличчях подібні до намордників маски.

Ми квапилися потрапити туди, де світло й тепло, а натомість нас привели в приміщення, на вході до якого висів рваний аркуш паперу з написом «ІЗОЛЯТОР». Лікарі та медсестри вишикувалися вздовж довгого коридору і, кривлячись і похитуючи головами, спостерігали за нами. Картата кахлева підлога стала слизькою через дощ і бруд, тож мені довелося докласти чимало зусиль, щоби не послизнутись. У ніздрі вдарили запахи медичного спирту та якоїсь подоби лимона.

Один за одним ми зійшли по темних бетонних сходах на перший поверх, де стояли лише порожні ліжка та м’яко погойдувалися білі завіски. Тільки не помаранчевий. І тільки не червоний.

Я чула, як десь у моєму животі кишки виграють марші. Перед очима все ще стояло обличчя тієї жінки в мить, коли вона натиснула курок, а наступної миті жмут закривавленого волосся падає біля моїх ніг. Мені постійно ввижалося мамине обличчя, коли вона замикала мене в гаражі. І постійно перед моїми очима було бабусине обличчя. Вона прийде, — запевняла я себе. — Вона переконає маму і тата й прийде за мною. Вона прийде, прийде, прийде…

Нагорі вони нарешті розрізали пластикові пояски, якими були стягнуті наші руки, а тоді нас знову розділили, відправивши половину праворуч у холоднющий коридор, а другу половину — ліворуч. Обидва краї коридору мали однаковісінький вигляд: кілька зачинених дверей і маленьке віконце у самому кінці.

Якусь мить я просто дивилася, як у ту крихітну каламутну шибку вистукує дощ. Потім двері ліворуч розкрилися навстіж і в просвіті вигулькнуло щокате обличчя доволі підтоптаного чоловіка. Він спершу мигцем глянув у наш бік, а відтак шепнув щось солдату, котрий стояв на чолі групи ССПівців. Одні за одними розчинилися й решта дверей, і дорослих побільшало. Єдине, що об’єднувало цих людей, окрім білих халатів, — вираз підозри на обличчях.

Без жодного пояснення ССПівці почали витягувати дітей з гурту і заштовхувати в кабінети просто в обійми лікарів. Вибух у наших лавах спантеличеного та розпачливого ремствування притлумило пронизливе голосіння сирени. Я відсахнулася, спостерігаючи, як одні за одними зачиняються двері, — цікаво, чи побачу я ще колись цих дітей?

Що з нами не те? Хоча здавалося, що в мою голову хтось напхав мокрого піску, я все ж зиркнула через плече. Хлопчика з побитим обличчям ніде не було видно, але спогад про нього переслідував мене впродовж усього мого перебування у таборі. Невже вони привезли нас сюди через те, що у нас «хвороба Евергарта»? Чи вони вважали, що ми всі помремо?

Як той хлопчик змусив оту ССПівку вчинити те, що вона вчинила? Що він їй сказав?

Поки я стояла, тремтячи так, що аж нили кістки, чиясь рука вхопила мою. Дівчинка, та сама, що збила мене з ніг біля автобуса, шалено зиркнула на мене. Її русяве волосся прилипло до обличчя, обрамляючи почервонілий шрам, що вигинався між верхньою губою та носом. Її темні очі зблиснули, і коли вона заговорила, я побачила, що солдати хоч і зняли