Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

до філософського словника, то ситуація видається ще складнішою. Нікола Аббаньяно виділяє чотири поняття. Природа як основа життя та руху (Аристотель дає визначення природи як «матерії речей, де сутність існує не поза речами, а в самих речах»); природа як чинний порядок і відповідність певному законові; природа як зменшений чи недосконалий дух/поняття у відношенні до внутрішнього світу, випадковості або механізму; природа як сфера способів сприйняття та спостереження, на яких базується знання. «Оксфордський підручник філософії» (Oxford companion to philosophy) викладає це зовсім інакше. Слово «природа» має три значення: 1) всесвіт та його складові; 2) світ живих істот (у минулому та теперішньому), протиставляючи його неживому; 3) все те, що не залежить від діяльності людей. У «Кембриджському філософському словнику» (Cambridge dictionary of philosophy) містяться такі поняття, як «натуралізм», «закон природи», «натуралістична епістемологія», «філософія природи», «релігія природи», але (з невідомих мені причин) уважається непотрібним і зайвим під філософським кутом зору поняття «природа». У підручнику «Філософія» видавництва «Garzanti» пояснення включає три параграфи: природа та світовий порядок; природа як механізм і стосунки між природою, духом та історією.

Немає жодного сенсу продовжувати вивчення у цьому напрямі. Вибір авторів підрозділів у словниках ґрунтується на безмежній кількості літературних джерел, починаючи від античних греків і завершуючи, з тим же запалом, сього­денням. Крім того, цей термін (як і безліч інших) майже завжди набуває емоційного забарвлення. Ясність і точність визначення (але і в цьому питанні немає загальної згоди) належать до світу математики та символічної логіки. Щодо тих понять, які є насправді дуже важливими для всіх і для кожного зокрема («життя», «кохання», «смерть», «прогрес», «занепад», «цінності»), тут ми не маємо ніякої чіткості та (на превеликий жаль академічних хробаків і політиків-теоретиків) користуємося приблизними чи — у кращому разі — спірними визначеннями. Загальне бачення світу, в рамках якого існують поняття та ідеї, крім неусвідомлених психологічних мотивацій, зазнає впливу метафізичного пафосу, релігійних забарвлень. Ці мотивації, як свідчить уже з їхнього визначення, ми практично не усвідомлюємо.

Переважна частина загальноприйнятого або поточного визначення природи сьогодні, як то було від самого початку, — це результат антропоморфних проекцій, пронизаний міфами, пов’язаний з інстинктами та нераціональними вчинками. Природа і надалі час від часу ставатиме перед нами як доброчинна творча сила, як невпинна та чудова фантазія форм, а у своїй єдності — як небезпечна енергія, здатна породити зло, та, що не має жалю, ладна знищити нас у будь-яку мить і викликати демонів руйнації. Можливо, жодній філософії не вдасться насправді викоренити з людської свідомості ту прадавню та глибоку двоїстість, що знайшла своє вираження у великій поемі Лукреція «Про природу речей» (De rerum natura), яка розпочинається гімном Венері, описанням весни та світлого ясного неба, розплодженням усього живого, а закінчується тяжким подихом смерті від чуми, що знищує стада, вкриває виразками тіла людей, звалює їх купами під час епідемії, спустошує їхні житла та змушує тих, що вижили, мов хижаків, накидатися одне на одного.

IV. Культура

Нам здається, і загалом досить слушно, що всі люди завжди роблять одне й те саме: сплять, будують собі укриття від спеки та холоду, забезпечують себе їжею, їдять, одружуються, сміються та плачуть, ростять дітей, встановлюють правила та заохочення для їхнього дотримання, а також покарання для тих, хто ними нехтує, нападають на інших і захищаються, воюють між собою та ховають своїх померлих, різними способами звертаються до божественних і невидимих істот. Насправді, кожна з цих дій виконується в абсолютно різні способи, настільки різні, що інколи це виходить за межі будь-якої найдикішої уяви.

Головною темою книжки великого антрополога Марвіна Гарріса «Придатний у їжу» (Good to Eat), що вийшла італійською у 1990 році[5], було те провідне питання, що роками перебуває в центрі міркувань і досліджень антропологів: виходячи з того, що всі істоти, які належать до людського виду, є всеїдними і мають абсолютно однакову систему травлення, чому так відбувається, що у деяких куточках світу мурахи, коники, сарана чи пацюки вважаються смакотою, тоді як у інших — бридкою гидотою? Хоча в наш час за допомогою інтернету можна купити пакунки з продуктами харчування, до складу яких входять смажені скорпіони, мурахи, змії та крокодиляче м’ясо, все ж здається, що у цій площині процеси глобалізації не просуваються аж надто швидкими темпами. У Камбоджі їдять твердокрилих комах, великих водяних кліщів, кажанів. У Ханої — змій, крім того, там існує сім рецептів приготування собаки. У Новій Гвінеї великий попит на личинки комах саґо, великі та м’ясисті, з твердою шкірочкою, покритою волосинками, а всередині — жовтуваті та кремоподібні. У Китаї та Камбоджі, як відомо, їдять мізки мавпи (навіть з тільки-но вбитої тварини). На островах індонезійського архіпелагу п’ють схожий на каву напій, який виготовляють з ягід звичайної пальми, попередньо спожитих у їжу, частково перетравлених і випорожнених із кишечника вивери. У тій же Камбоджі їдять тарантулів. А на Філіппінах, навіть на вулиці, їдять запліднені яйця качок і курей з уже майже повністю сформованим усередині пташиним ембріоном. У Кореї мишенят запихають у пляшку з рисовим лікером, настоюють, а відтак п’ють. У Мексиці існує страва під наз­вою «ескамолес», яка готується з мурашиних яєць. І цей перелік можна було б продовжувати нескінченно[6].

Відмінності все ще залишаються великими та — принаймні частково — нездоланними. Чому телятину ми їмо, а собачатину — ні? Чому дівчина, що народилася та виросла у Сполучених Штатах, дивиться на нас здивовано та з відразою, коли ми кажемо їй, що інколи їмо кролика? Чому флорентійці та жителі Мілана так полюбляють «тріпу» — традиційну страву з тельбухів яловичини (яку в Мілані ще називають «бузекка»), а от у американців вона викликає лише відразу та жах? Нічого дивного. Не лише система травлення, а й статеві органи у всіх представників людської раси однакові, та все ж, як багатьом це відомо, статевий акт у так званий позі місіонера жителям, що належать до однієї зі спільнот південно-східної частини Тихого океану, видається дивним і незвичним.

З давніх-давен