Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

О шостій вечора Марина, попрощавшись із чоловіком та дітьми, навіки покинула свій дім. У маленькій сумочці лежала її грізна зброя — звичайний кухонний ніж. На багатолюдній авеню Маркінс вона всадила його в груди першого зустрічного офіцера. Коли Марину привели в комендатуру, першими її словами була вимога:

— Негайно звільніть заложників!

Щодня до тюрми Сент-Жіль, куди фашисти кинули Марину, брюссельці приносили квіти. Щодня з найвіддаленіших куточків країни приходили сюди кольорові конверти на ім’я Марини ІІІафрової. Волелюбні бельгійці повторювали слова королеви Єлизавети: “Боже, яку ж силу любові до батьківщини вклав ти в серце цієї жінки!”

Так, бельгійською Жанною д’Арк виявилась росіянка, яка могла тоді сказати про себе устами безсмертного Тіля Уленшпігеля: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.

Подвиг Марини владно покликав бельгійців до боротьби з окупантами. Бурхливо почали поповнюватись новими бійцями лави Опору, ряди бельгійської партизанської армії. Рух за звільнення відважної патріотки набув такого розмаху, що окупанти змушені були переправити її до Німеччини. Та й там фашистам не вдалося зламати волю Марини. Вона так і не сказала своїм катам те, що потім, уже в 1948 році, було викладено в офіційному документі бельгійської партизанської армії.

“Марина Шафрова. Зв’язкова командира корпусу. Починаючи з серпня 1940 року, в районі Брабант — Валлонія збирає зброю, залишену відступаючими військами. В 1941 році організовує службу пропаганди й передач зведень російської інформації. В листопаді вступає в контакт з бельгійською партизанською армією для забезпечення зв’язку з компартією і російськими осередками. В серпні 1941-го, діючи за власною ініціативою, встановлює на дорогах Брабант — Валлонії “їжаки”, бере участь у нападі на двох німецьких мотоциклістів”.

Королева Єлизавета звернулася до окупаційних властей з вимогою звільнити Шафрову. Як королева, вона хвилювалася за долю своєї підданої, а як жінка просила зберегти життя матері двох малолітніх дітей. Однак звертання королеви не було прийнято до уваги. Справу передали до суду головної польової комендатури. На суді Марина кинула в лице фашистам: “Я — росіянка, дочка російського емігранта. Росіяни зараз страждають, і в цих умовах ми повинні щось робити, щоб допомогти їм у боротьбі. Всім, чим можу, я хочу допомогти своїй Батьківщині”. Несподівано суддя запитав:

— Що ви робитимете, коли вас звільнять?

Важко сказати, чим диктувалося це дивне запитання. Чи зверненням королеви, чи намаганням в останній момент усе ж вирвати з патріотки слова каяття. Та в будь-якому разі таке запитання — серйозне випробування для підсудного, котрому ясно, що його чекає смертний вирок. І яку треба мати мужність, щоб відповісти так, як відповіла Марина:

— Я вбиватиму фашистів!

Суд засудив Марину до розстрілу. І потягнулися дні виснажливого очікування тієї хвилини, коли відчиняться двері камери і наглядач прохрипить своє незмінне: “Виходь!”. Та двері все не відчинялись, і це була, мабуть, найбільша з тортур, які судилося винести Марині.

Нарешті наглядач забряжчав ключами біля дверей і її повели. Тільки цього разу не на страту, а до співробітників відомства Геббельса. Фашисти, розуміючи, чим є Марина Шафрова для бельгійського руху Опору, робили все, щоб примусити патріотку відмовитись від своїх переконань.

До її камери посилали священика Гертжеса.

Якось він запитав:

— Чому ви, дочка царського офіцера, вбивали німців?

Марина відповіла:

— Читаючи звернення Радянського уряду до свого народу, я зрозуміла, що моя Вітчизна потребує допомоги своїх дітей, де б і ким вони не були. Я допомагала Вітчизні.

Політичний трибунал фашистського рейху відмінив вирок суду головної польової комендатури “за м’якістю покарання”. Марину судили вдруге і винесли вирок: гільйотинувати.

31 січня мужньої патріотки Бельгії і Росії не стало.

Після війни прах відважної доньки Росії, бельгійської громадянки Марини Марутаєвої перевезли в Бельгію і поховали на цвинтарі Іссель. Марині посмертно присвоїли звання почесного учасника руху Опору.

“Пане Марутаєв!

Відповідаючи на Ваш лист від 9 травня 1947 року, ми маємо честь повідомити Вас, що офіційний похорон Вашої дружини Марини Марутаєвої відбудеться 26 жовтня ц. р. о 10-й годині ранку.

Пересилаємо Вам і персональне запрошення, з яким Ви зможете пройти до поховальної каплиці, зведеної в міській ратуші Ісселя.

Збір намічено на 9.30. Панахида біля праху небіжчиці відбудеться 25 жовтня о 10.30 в російській церкві по вулиці Шевальє Ісселя”.

Теплий серпневий день 1978 року. Вздовж цвинтарної алеї поволі простує літній чоловік. Ось він підходить до півкружжя 27 могил національних героїв Бельгії, низько схиляє голову і хвилиною мовчання вшановує їхню пам’ять. Потім іде до могили, на гранітному надгробку якої викарбувано: “Марина Марутаєва, уроджена Шафрова, росіянка. Народилась ЗО березня 1908 року. Обезглавлена 31 січня 1942 року”.

Чоловік стає навколішки, кладе на мармур червоні троянди і тихо каже:

— Батьківщина пам’ятає тебе, Марино. Вона дякує тобі.

У скорботному мовчанні стоїть він перед могилою Марини. Він прийшов з радянського посольства в Брюсселі, де йому зачитали Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Марини орденом Вітчизняної війни. Все коротке життя з Мариною і трагічний його кінець знову прийшли перед його очима. Подумки він повторює слова Указу: “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки другої світової війни, нагородити бельгійську громадянку Шафрову-Марутаєву Марину Олександрівну орденом Вітчизняної війни І ступеня (посмертно)”.

Чорніє путівець після недавнього дощу під похмурим небом, одноманітно порипує віз. Возій мляво вимахує батогом, підганяючи коня.