Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

— Батько, напевне, будує комбінат?

— Бульдозерист він, — кивнула дівчина. — А мама радистка. До речі, ти не проти того, щоб хлопцеві і дівчині знайомитися ось так, одразу?

— Усі люди на світі тільки так, одразу, і знайомляться.

— Тоді мене звуть Інгою. А тебе?

— Валеркою.

Я теж пояснив, звідки приїхав та ким працює тут мій батько. І що ми пробудемо в селищі до кінця материної відпустки. Але все-таки мені хотілося більше дізнатися про Чорногору.

— Невже Роман такий сміливий, що може робити все, що роблять справжні каскадери?

— Напевне, так. Він увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нічого не боятися.

— Ну, цього хотять усі хлопці, — стенув я плечима.

— Але багато інших тільки мріють про таку силу волі. А Чорногора виховує її. Недавно він спустився на човні з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, які зважилися б на таке?

— Небагато. Навіть не віриться. Я бачив цей водоспад. Він — для самогубців.

— Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всі теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся і Роман мало не загинув. Але все одно. А ще раніше він переплив річку неподалік гребеня водоспаду. Вже не в човні, просто так. Знаєш, як усі боялися за нього?! Якби він раптом зірвався звідти… Навіть страшно подумати, що сталося б. І на гору, що по той бік річки, теж піднімався. Я не була біля того схилу, але кажуть, що він страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.

Я слухав Інгу і не знав: вірити їй чи ні. Не вживалися в моїй уяві ці дві постаті — Чорногори-різьбяра і Чорногори-каскадера. Не вживалися і все. Не було в ньому нічого від каскадера, ну нічогісінько!

— Добре, що ти розповіла мені все це, — нарешті змилостивлююся над Інгою. — Адже ми з Романом познайомилися тільки дві години тому. Ось, учить мене витесувати гномиків.

— Та що ти кажеш? — раптом ніби підмінили Інгу. Про Чорногору вона вміє говорити серйозно, а про мене — ні. — І ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? — розсміялася Інга, відходячи від огорожі. — Бідний Чорногора: невже він не розуміє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?

І погордо війнувши снопом довгого чорного волосся, пішла геть.

«…Який з тебе скульптор?» — передражнюю Інгу, повертаючись до свого Гномика. — «…Який скульптор?! Нібито в неї могло б вийти краще!»

Знову пробую взятися за роботу, але мені вже не працюється. Треба ж було цьому дівчиськові приходити сюди! Вдасться — не вдасться! Іншим же вдається. Аби тільки стояти над душею і каркати.

Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрізів, як звідкись з'являється Роман.

— Бачу-бачу, працюємо в поті чола. Цікаво, чим потішимо сьогодні громадськість Нордана? — весело проказав він ще від хвіртки. Але, побачивши мій витвір, розчаровано пошкріб підборіддя. — Ні, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить… По-перше, виявляється, ти ще більше ледащо, ніж я. А по-друге, ти наділив свого Гномика такою шиєю, що він радше схожий на пінгвіна, ніж на чоловічка.

— Та невже?! — вдавано дивуюся я. Мені треба було б образитися, проте розумію, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномикові не пощастило — це точно.

— Слухай, а може, це навіть добре, що вона така? — кажу Чорногорі. — Усі гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть віддати. Он, ці, як їх, абстракціоністи…

— Пофантазуй-пофантазуй… — бурчить Роман. І знову зосереджено шкрябає підборіддя. — Ти, бачу, філософ. Хоча… Можуть віддати і до музею. У мистецтві все може бути. Раптом започаткуєш нову течію в сучасній скульптурі. Так що давай, закінчуй. Чесно кажучи, самому мені гномики вже набридли. Хочу взятися за Івасика-телесика на лебеді, але не знаю, як до нього підступитися. Це складна робота.

— Нічого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом із шиєю Івасика нам пощастить більше.

Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фігуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дізнавшись, що він знімається у фільмах, я вже рідко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.

— А знаєш, — наважуюся нарешті, — коли тебе не було, приходила Інга.

— Он як! Візит ввічливості. — І я бачу, що насправді моє повідомлення не справило на нього ніякого враження. — Це, здається, ота дівчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?

— Ага, — іронічно посміхаюся, — познайомились.

— Раніше вона простоювала тут годинами і дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.

— Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знімаєшся в кіно? Хочеш стати справжнім актором?

— Ні, звичайно, — спокійно відповідає Роман. — Актором — ні. Ну глянь на мене, хіба я схожий на актора?

Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?

— От бачиш, — розводить руками Чорногора, так і не дочекавшись моєї відповіді. — Все, що стосується акторства — легенди. Ми з тобою різьбярі і залишимо йорданській малечі таких чоловічків-крокодильчиків, що всі ойкнуть. Головне — щоб ти полюбив цю справу.

— І що ти спускався у човні з водоспада — теж легенда? — допитуюся в нього.

— Ні, про човен і водоспад — правда, — несподівано визнає Роман. — Єдина правда з усього, що тобі розповідають про мене у цій тайговій Атлантиді.

— Навіщо ж ти так ризикував?

— Тобі цього не зрозуміти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправді для мене важливо перевірити самого себе. Адже