Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— За що?

— Чому ви цікавитеся? — спитав пан Бекір.

— Ви не довіряєте мені? — теж спитав я.

— Та ні, чому ж, довіряю. Ті люди платитимуть мені за торгівлю спиртним на узбережжі від Алушти до Коктебеля. Перший вантаж буде вже сьогодні увечері в Судаку.

— Це небезпечна справа — спиртне, — попередив я, бо бачив дещо в Одесі.

— Я лише отримуватиму свої відсотки. Вони будуть самі постачати, самі продавати і домовлятися з владою. — Пан Бекір виглядав украй задоволеним.

— І як вам вдалося переконати їх збільшити частку? — поцікавився я.

— А так, що узбережжя від Алушти до Коктебеля — це моя територія. Хто хоче там працювати, нехай платить.

— Слушно. — кивнув я. — А якщо вони не схочуть платити?

— Тоді не зможуть торгувати.

— А якщо вас не буде?

Пан Бекір подивився на мене.

— Про що це ви, Іване Карповичу?

— Про те, що вони зацікавлені прибрати вас. Хто ці люди, ви знаєте?

— Начебто якісь жиди. Того, з яким я домовлявся, звуть Лев Штуцер. І навіщо їм мене вбивати, коли ми домовилися?

— Щоб не платити.

— Але я не купка пилу, мене просто так не прибереш! — роздратувався пан Бекір.

— Згадайте, як прибрали Селіма. До речі, його вбивця подався саме до Алушти. Я думаю, що не випадково. Можливо, він пов’язаний із цими хлопцями, які напували вас шампанським.

Пан Бекір глянув на мене, подумав.

— Іване Карповичу, чи є хоч якісь докази? Нехай зі вбивцею, там я згоден, може, ви й маєте рацію. Але з цими хлопцями... Я уклав вигідний договір, ви кажете, що вони небезпечні. Але чи є у вас щось, окрім слів? — Він подивився на мене. Я розвів руками.

— На жаль, ні. Я повернуся на яйлу, відпочиватиму далі. Вийду в Куру-Узені, добре?

— Будь ласка, — кивнув пан Бекір.

Наше авто якраз виїхало за місто, додало швидкості. Осман із кіньми відстав. Думав почекати його в Куру-Узені і разом піднятися на яйлу. Можна було і зараз вийти, але я ще дещо хотів спитати у пана Бекіра.

— Ви не знаєте хлопця з одним оком? — спитав я.

Пан Бекір аж підстрибнув, вирячився на мене.

— Одноокий, з гострим носом і чорнявим волоссям? — перепитав він. Здається, знав того вершника.

— Так.

— Що ти знаєш про нього? — спитав пан Бекір схвильовано.

— Нічого, тому й питаю. То хто він?

— Амет Місхорський, один із ватажків пантюркістів.

— Кого? — не зрозумів я.

— Пантюркістів, людей, які хочуть розбурхати Крим. Вони отримують гроші в Туреччині, намагаються ввозити сюди заборонену літературу та зброю.

— Бунтівники, чи що?

— Бунтівники. Але не революціонери, а інші. Пантюркісти хочуть побудувати Єні Туран, нову державу, яка об’єднала би всіх тюрків світу. Вони готові заради своїх мрій знищити весь Крим! Наш народ — невеличкий, він і так дуже постраждав. Але вони хочуть підняти тут повстання проти царя. Це буде кінцем для нас, бо руський цар — могутній. Нас знищать, як колись знищили черкесів на Кубані! — Пан Бекір дуже розхвилювався.

— Ви ворогуєте з тим Аметом?

— Так. Я вигнав його з мого узбережжя. Бо для моєї справи потрібен спокій. Щоби прикордонна варта і військова контррозвідка знали, що в моїх човнах не буде забороненої літератури, друкарень чи зброї. Я підтримую порядок, і влада не чіпає мої човни і мої валки. Амет хотів порушити цей договір, і його вигнали. Де ти бачив його?

— У Алушті.

— Я накажу знайти його!

— Де він втратив око?

— В Аравії, де воював із арабами, що повстали проти султана. Казали, що він помер, але він вижив, повернувся. Я наказав йому їхати геть із Криму. Він поїхав, спробував налаштувати проти мене турецьких чиновників, щоб зіпсувати мою справу. Але за ним були лише порожні слова, а за мною — гроші. Йому не вдалося зупинити мої човни в Туреччині. Тепер цей шакал навіщось приїхав сюди. Я накажу схопити його. То де саме ти його бачив?

— Він розмовляв із одним з людей Штуцера.

— Ти певний? — скривився пан Бекір.

— Так, я бачив на власні очі.

— Цікаво, про що вони балакали?

— Не знаю, але мені це видалося підозрілим.

— Мені теж. — Пан Бекір замислився.

Попереду почувся гуркіт. На дорогу, що звивалася під горою, посипалося каміння. Шофер різко загальмував. Наше авто зупинилося десь за тридцять метрів перед каменепадом, що