Читати книгу - "Промінь"

рівність, сотні мільйонів співрозмовників… Природно, їм здається, що ми замкнули їх на «Промені», і визначили їхнє життя насильно, до їхнього народження. П’ятсот років тому це було б природно. Але ж вони, за задумом — люди майбутнього…

Сонце наполовину потонуло в соснах. Те, що було тут замість сонця. Візуальний ефект.

— Тоді вони мають рацію, — сказав Максим, і обличчя всіх, хто зібрався цього вечора на пагорбі, повернулися до нього.

Цвіркун замовк.

ДЕНИС

— Двадцять років тому двісті людей — сто подружніх пар, ретельно дібраних, твердо мотивованих, вирушили в подорож на космічному кораблі «Промінь».

Денис метався між сном і явою, і те, що він бачив зараз, належало, напевно, до сну: космічний корабель у чорній порожнечі, схожий на технометелика з чотирма крильми. На гладеньких поверхнях відбивалося світло зірок. Сон був би прекрасний, якби в нього не вплітався колючим дротом голос дядька Роберта:

— Після старту на кораблі народилося друге покоління, ще триста дві людини. Цим людям належить дати життя третьому поколінню, виховати й передати цінності в повному обсязі.

Денис побачив простір, затягнутий серпанком. У тумані здіймалася вежа: три напівкруглі пелюстки, спрямовані вгору.

— Житловий відсік влаштований таким чином, щоб зберігати в мешканців просторові поняття: всередині — зовні. Оболонка всередині оболонки, будинок усередині корабля. Ці люди живуть дружною громадою, всі вони — ретельно дібрані, емоційно стійкі особистості з високим рівнем самосвідомості. Майже всі. Денисе, ти мене чуєш?

До його губів притулили прохолодну склянку — волога, щастя. Денис ковтнув, вода пролилася в горло, потекла там, усередині, заново позначаючи контури тіла. Денис зрозумів, що може рухатися, що він сидить у кріслі, відчуваючи, як вібрують спинка й бильця. Літак?

Картинка змінилася: вежа відсунулася й пропала, потонувши в павутині комунікацій, конструкцій, технічних коридорів, резервуарів і порожнин, фактур і структур — усієї закулісної машинерії, яка дає жменьці людей змогу жити, дихати, спати в безповітряному холодному просторі. Знову виник корабель, тепер з іншого ракурсу. Денис, затамувавши дух, замилувався — навіть тепер. Навіть за таких обставин.

— Це… комп’ютерна симуляція?

— Уяви альтернативну реальність, де у землян є ресурси, щоб відправити корабель у далекий політ, але немає технологій, щоб укласти екіпаж у сплячку.

— Але…

— Ти ж тепер знаєш, що світ улаштований складніше, ніж ти думав?

Так, помислив Денис. Ти пояснив мені — швидко й ефективно.

Зірки розтанули. Космос змінився синім небом. Денис побачив океанський берег: хвилі перекидалися на пісок, гойдалися на вітрі свічки високих пальм.

— Ось рекреаційна зона, — сказав дядько Роберт. — На кораблі їх чотири, вони моделюють природні земні ландшафти… Ні, це не комп’ютерна симуляція. Це справжня солона вода… І справжні люди, Денисе. Це люди.

Омана стислася — космос, корабель, вежа. Втяглася в рамку, перетворилася в пласке зображення на екрані. А під екраном сидів дядько Роберт — у джинсах і светрі, простий, зрозумілий, інфернальний. Лив воду у високу прозору склянку:

— Питай, у тебе мають бути питання.

— Куди вони летять?

— До планети земного типу, з чудовим кліматом, джерелами енергії, флорою і фауною, але без розумного життя. Третє покоління «Променя» колонізує цей чудесний світ. Ще питання?

— З погляду генетики… Жалюгідних двісті людей, як прабатьки майбутнього людства…

— Радий, що ти тямиш. Мені здалося в якийсь момент, що ти розклеївся… Ні, ці люди не дурніші за тебе. У них є заморожена донорська сперма й працює генна інженерія. Не турбуйся за них.

— Я не турбуюсь. Що… я повинен робити?

— Дай їм за тридцять робочих днів сенс життя, і я відпущу тебе додому.

— Що?!

Дядько Роберт простяг склянку — через столик між ними:

— За тридцять днів експерименту на кораблі мине тридцять років. Раз на добу — в їхній реальності раз на рік — ти зможеш чинити вплив на пасажирів: міняти умови, підкидати інформацію, давати нові ввідні. Ти не зможеш прямо втручатися в їхню свідомість.

— Але… хіба… сенс їхнього життя — не сам політ?

— Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм нав’язали… Бо так воно і є.

Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:

— Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе — до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.

— У чому суть експерименту?

— Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя… Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.

Денис нічого не зміг відповісти — у нього перехопило горло.

— До речі, забув сказати, — дядько Роберт усміхнувся. — У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— …Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.

Вони присунулися ближче — уся підшефна група, п’ятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на м’якій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.

— На одному кораблі був замкнений люк, — Ліза говорила тихо й відчужено. — Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ — хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, — корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»

Тиша. Сопіння.

— А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном.