Читати книгу - "Безмірна залежність"

У мене почалося щось на кштал депресії, хоча ні, скоріш продовжувалося моє сіре безглузде життя, від якого вже не рятувало навіть спілкування в соцмережах, тому що все було порожнім і безглуздим.

Так минув весь лютий, настала весна. Щось в душі стрепенулося, і з'явилася маленька надія, що мрії все ж таки здійсняться. Я знову почала дивитися з цікавістю на оточуючих, зустрічі зі щасливими подругами вже не викликали смутку.

Я здивувалася, коли отримала повідомлення від Іллі:

«Добре, нехай буде по-твоєму. Я більше ніколи не буду надсилати тобі смайлики, звертатися до тебе, як до жінки. Тільки діловий стиль спілкування, щоб ти, не дай Боже, не образилася».

Я посміхнулася. Вже давно забула про нашу перепалку, а Ілля пам'ятав. Дивно, напевно, вперше він висловлював хоч якісь емоції, зробив хоч якісь висновки. Він не хотів втрачати наше спілкування — це було приємно.

«Що ти, Іллюша, все в порядку! Я на тебе не злилася. Спілкуємося як завжди! Просто був складний період у житті».

Так все і повернулося на свої місця, та тільки мені все ще не хотілося ближчого спілкування. Наближався квітень. Весна в самому розпалі, а мені нікому подарувати свою любов. На роботі почалися дуже напружені дні, доводилося затримуватися допізна. Тим прикріше було повертатися в порожню квартиру, готувати вечерю, яку крім мене більше ніхто не їв, лягати у холодне ліжко, де не було кому мене обійняти і зігріти.

З колишнім чоловіком ми іноді спілкувалися і бачилися, але це були жалюгідні спроби, імітація чогось… Сама не знаю, чого. Інтелігентного спілкування? Дружби? Неначе я щиро могла бажати йому щастя, коли сама була на межі нервового зриву.

Так, саме в ці напружені дні мені не вистачало легкості Іллі, яка так дратувала мене буквально місяць тому.

Ніколи не забуду цей день. 26 березня 2017 року. День, коли я зайшла на сторінку Іллі і вперше за довгий час вирішила подивитися його фотографії, вдивитися в його очі.

І ось — це сталося. Мене наче вдарило струмом. В його очах я раптом побачила стільки ніжності, тепла, невитраченої любові, яку йому теж не було кому дарувати. Він жив за кордоном, працював, намагався якось крутитися, заробляти, триматися на плаву, у нього не було часу побудувати справжні відносини, яких він так потребував. Мені раптом так сильно захотілося опинитися в його обіймах, подарувати йому свою любов, допомогти знову повірити в неї. Напевно, його багато разів обманювали, тому він такий закритий, він боїться оголити свої почуття знову. Ми були знайомі вже два роки, йому тепер було 39. Скільки мудрості було в ньому, скільки сили!

— О Ілля, як же я раніше цього не помічала? — вигукнула я в розпачі і почала писати йому. Ми давно не листувалися, здебільшого, через моє небажання. До того ж, його давно не було онлайн, тому він, напевно, повинен був сильно здивуватися, читаючи це:

«Ілля, ми з тобою вже так давно знаємо одне одного. Давай виведемо наше спілкування на новий рівень, спробуємо дізнатися одне про одного більше. Може, ми з тобою поговоримо по телефону? Запиши мій номер… У тебе дуже гарні очі!».

Я відправила повідомлення і затамувала подих. Ілля часто не відповідав мені по кілька днів, тому що не завжди був на зв'язку. Тому тепер мені залишалося лише набратися терпіння і чекати.

Хто б міг подумати, що він так раптово мені сподобається? Чому я написала, що у нього гарні очі? Чому тільки очі? Та тому, що Ілля був далеко не красень. Він ніколи мені не подобався зовні, але який сенс у тому, що мій чоловік мав ідеальну зовнішність, якщо його краса не зробила мене щасливою? А ось очі Іллі були виразні, сповнені тепла, хотілося дивитися в них, дивитися…

У дні очікування від нього відповіді я заново пізнавала його: читала його записи, перечитувала наші коментарі, розглядала його фотографії, — і моє серце стискалося від розчулення і розпачу. Мені навіть фізично було боляче від того, що його немає поруч.

«Врятуй мене. Врятуй мене, Ілля, від цього безглуздого життя», — повторювала я про себе, посилаючи у небо свою любов до нього. Я потребувала цієї магії, і ось це сталося — я знову загорілася, я знову почала відчувати. Тепер я була не одна. Я знала, що Ілля відповість мені взаємністю, хоча і хвилювалася в очікуванні відповіді. Я завжди знала, що подобаюся йому. Він був таким дорослим. Цей зв'язок міг стати справжнім дивом. У той же час я розуміла, що це буде складно, адже він постійно жартував, був несерйозним і не завжди щирим. Але, можливо, тепер він відкриє мені душу?

«Це першоквітневий жарт?», — через кілька днів надійшла відповідь від Іллі. Я стрепенулася.

«Ні, ти мені дійсно подобаєшся».

«Малятко, ти просто майстер несподіванок. Так довго мені не писала, а тепер так неочікувано», — Ілля додав до цього повідомлення ще кілька милих і ніжних слів, але вони абсолютно не стосувалися того, подобаюся я йому чи ні, чи зателефонує він.

«Отже, ти не подзвониш?», — затамувавши подих, запитала я, але Ілля того дня так мені і не відповів. Але я звикла до його зникнень, тому продовжувала жити своїм життям. А життя моє тим часом кипіло. Я дуже інтенсивно готувалася до важливої аудиторської перевірки, від якої залежала подальша доля мого підприємства. Що казати, я сильно хвилювалась.

«Чого ж, можна і зателефонувати», — відповів мені Ілля за день до початку перевірки.

«О, як же я рада, що ти написав! — захоплено почала я писати, — завтра у мене такий складний день! Починається серйозна податкова перевірка, за результати якої відповім я особисто. Я так хвилююся!»

«А ти одягни завтра джинси, в