Читати книгу - "Безмірна залежність"

— Так, я бачу, — чоловік теж спробував посміхнутися, але це вийшло жалюгідно.

Я повернулася до спальні і лягла, чекаючи, коли він прийде спати, і ми зможемо поговорити. Але він засів надовго на кухні, навмисно, я це точно знала, і десь приблизно через годину я все ж заснула.

П'ятниця. Субота. Все теж саме. І ось у неділю я не витримала.

— Я не можу так більше, — сказала я вранці, коли він знову одягався, щоб кудись піти, — я не збираюся терпіти таке ставлення. Збирай речі та йди.

— Добре, — просто відповів він і, не змінюючи своїх планів, знову кудись пішов на цілий день.

Свої речі він забрав на наступному тижні. В той день я повернулася з роботи додому близько восьмої вечора, переживши дуже напружений день, і побачила, що його немає. Він забрав абсолютно всі свої речі, залишивши тільки подарунки, що я йому дарувала, завдавши цим вчинком ще більшого болю. Звичайно, я плакала. Але… Я почала вільно дихати. Мені було прикро, що він пішов, нічого не пояснивши, але я, нарешті, відчула себе живою, я почала пізнавати себе.

Так, мені було самотньо. Нестерпно сумно повертатися в порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає, особливо, коли за вікном осінь, темно, холодно, дощить. Мене рятували книжки, музика, фільми, робота допізна, зустрічі з друзями. І, безумовно, інтернет, спілкування, порожні розмови, аби згаяти час, Ілля.

Він жартував, підбадьорював мене, не боявся. Багато хлопців-друзів почали мене уникати, чомусь вважаючи, що тепер у мене є на них якісь плани. А Ілля не боявся. Він дозволяв собі флірт: саме те, що мені було потрібно у цей період.

«У тебе не можна закохуватися. Ні. Як тільки це відбудеться, я буду слабкою і захочу твого тепла. І що ти тоді будеш робити?»

«Я буду цьому дуже радий. Ти приїдеш до мене, і ми відмінно проведемо час».

Напевно, тоді я вперше подумала про те, що зустріч з Іллею дійсно могла б стати реальністю. Це був грудень: такий холодний і похмурий, без снігу і відчуття дива у повітрі, але з надією, що все ж десь попереду на мене чекає щастя. Можливо, це відбувалося завдяки компліментам Іллі: з ним я відчувала себе красивою. Але ні, я не сприймала його всерйоз, проте була йому дуже вдячна, він був мені потрібен.

І саме тоді до мене повернувся чоловік. Приїхав увечері, під приводом, що забув якісь свої документи забрати. Ми сиділи на кухні і пили чай. Потім він почав каятися, що багато чого зрозумів і усвідомив, зробив висновки.

— Ти найкраща, чудова дружина. На інших я дивитися не можу. Вони порожні, — він говорив, і в його очах блищали сльози. Ось тільки я вже і так знала, що я чудова.

— Мені без тебе добре, — просто відповіла я, бо завжди казала щиро про свої почуття. Краще обірвати все одразу, ніж мучити людину.

Коли він пішов, я довго плакала. Чи правильно я вчинила? Нелегко відпускати людину, з якою був щасливий. Може, варто було почати все з початку? Вибір — одна з найжорсткіших особливостей нашого життя.

Я заходила на сторінки своїх друзів, намагаючись відволіктися. Ілля… Цікаво, як він? Прокоментувала один його запис і далі намагалась займатися своїми справами. Але на душі було сумно, майбутнє лякало. В принципі, я його взагалі не бачила, з'явилася клята апатія. Оселилася в душі, полонила її і тиснула, тиснула…

Звук з ноутбука повернув мене в реальність. Один новий коментар. У передчутті того, що це Ілля і зараз він розрадить мене, я його відкрила.

«Здохни, тварюко!»

Ось тільки я не очікувала, що це не Ілля.

«Олено, це ти?», — написала я і поставила усміхнений смайлик.

Денис одразу ж лайкнув мій коментар.

Олена вже не вперше писала мені гидоти з різних сторінок (напевно, це були аккаунти її друзів), мені завжди було цікаво, звідки в ній стільки ненависті до мене. Швидше за все, вона дуже страждала. На її справжній сторінці я вже давно була в чорному списку, тому я вирішила написати їй туди, звідки був відправлений останній коментар.

«Олено, поговори зі мною. Чому ти так поводишся? Поділися своїм болем, і я підтримаю тебе. Я знаю, що таке нерозділене кохання. Я не бажаю тобі зла. Давай поговоримо», — написала я.

«Це не Олена, вона мене попросила», — надійшла через деякий час відповідь.

«Якщо ти її друг, то підтримай її. Їй потрібні зараз справжні друзі».

Це було останнє повідомлення, яке мені вдалося відправити, бо мене знову додали до чорного списку. Але образливі коментарі зі сторінки Іллі зникли, і я теж видалила свої. Іллі я про цей інцидент вирішила не розповідати, бо видалення коментарів свідчило про бажання Олени забути про конфлікт.

Минав час, і довгоочікувана свобода мене вже не тішила. Така я людина: якщо мені нікому дарувати свою любов, я згасаю. Мої дні почали перетворюватися в сіру безвихідь: я прокидалася з тугою в грудях, ніщо не приносило задоволення, я не вірила у світле майбутнє.

«Пупсику, вітаю тебе з Днем Святого Валентина! Солоденька, моя маленька…»

І все у тому ж дусі. Це писав Ілля. Але і ці повідомлення вже не піднімали мені настрою: вони були порожніми.

«Ти всім розіслав свої однакові повідомлення?» — запитала я.

«Ні, тільки таким сексуальним дівчатам, як ти», — грайливо відповів він.

«Мені набридли твої вульгарності, набридли твої нещирі смайлики. Я вимагаю до себе поваги!» — написала я.

«Уті-путі, моя крихітко», — була відповідь. Все як завжди. Ані краплинки серйозності! І якщо раніше це мене потішало, то тепер — дратувало.

І я перестала йому відповідати. Ілля написав ще