Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

обов’язкове повернення суми виданого раніше кредиту або купленого боргового зобов’язання. У разі дефолту, «Покупець» передасть «Емітентові» боргові папери (кредитний договір, облігації, векселі), а в обмін отримає від «Емітента» компенсацію на суму боргу плюс несплачені відсотки, а також ті, що повинні нарахувати до дати запланованого погашення. ">[9], і чому вони виявилися настільки руйнівними для фінансової системи?

Розділ 2 розповідає, що більшу частину згубної поведінки, яка призвела до фінансової кризи, можна було передбачити, якби в систему були вбудовані стимули. Чому іпотечні брокери роздали стільки незабезпечених позик? Бо це були не їхні гроші! Банки, що видавали ці позики, платили їм комісію. Більше іпотечних позик — більше комісії, більші іпотечні позики — більша комісія.

Чому ж банки прагнули піддати ризику так багато своїх капіталів (особливо враховуючи стимули для іпотечних брокерів, що приводили до них клієнтів)? Тому що банки зазвичай «продають» більшість своїх іпотечних позик, а це означає, що вони отримують велику суму грошей одразу від третьої сторони-інвестора, який у відповідь отримує потік іпотечних виплат. (Тепер ви можете впізнати цю ситуацію як дорослу версію гри «гаряча картопля»[10]: не має значення, наскільки погана позика, якщо ви можете перекинути її комусь іншому, допоки позичальник не оголосить дефолт).

Гаразд, тоді хто ж купуватиме ці позики? Саме це пояснюється в розділі 2. Лише натякну: Волл-стрит замішаний у цьому і не дуже щасливий від того.

Написавши це, я мушу визнати, що до професії економіста мене тягло душею. Настільки ж, як сьогодні очевидна фінансова криза, настільки ж мало економістів бачили її надходження (з деякими помітними винятками). Фактично ніхто не очікував, що вона буде настільки сильною. Наприкінці 2005 року декілька провідних економістів писали у престижному журналі: «З огляду на закінчення 2004 року, наш аналіз не свідчить про ситуацію мильної бульки в купівлі житла»[11].

Помилка. Правду кажучи, та стаття була гірша за помилку, бо була написана суто для спростування ознак мильної бульки, що стали очевидними для багатьох пересічних громадян, подібно до того, як пожежна частина, показуючи на будинок, із даху якого в’ється дим, проголошує: «Ні, це не пожежа», поки за двадцять хвилин не з’явиться полум’я в мансарді. Це була мильна булька. І її можна найкраще пояснити, залучаючи психологію до економічної науки, зокрема, тенденцію індивідів вірити, що те, що відбувається зараз, це те, що швидше за все відбудеться в майбутньому.

Економічна наука розвивається, як і будь-яка інша наука. Однією з найцікавіших і найбільш продуктивних галузей дослідження є біхевіоральна (поведінкова) економіка, що вивчає, як індивіди приймають рішення, — часом тим способом, який не є раціональним за традиційними уявленнями економістів. Ми, людські істоти, недооцінюємо одні ризики (розжиріли) й переоцінюємо інші (замріялися); ми дозволяємо нашим емоціям визначати наші рішення; ми надто активно реагуємо і на добрі, і на погані новини (зростання вартості житла, а потім — його здешевлення).

Більшість із нас була зрозуміла Шекспірові, однак це — новинка для основної течії економіки. Оглядач New York Times Девід Брукс зазначав: «Економічна поведінка може бути точно передбачена за допомогою елегантних моделей. Цей підхід пояснює багато чого, але не нинішню фінансову кризу: як одночасно стільки людей могли бути настільки тупими, некомпетентними й руйнівними для самих себе. Ця криза пошила в дурні класичну економічну науку й вивела вперед і в центр психологічні питання, що перебували в основі вчень про публічну політику»[12].

Звичайно, більшість старих ідей усе ще надзвичайно важливі. Голова Федеральної резервної системи Бен Бернанке досліджував Велику Депресію, поки не пішов із науки, і цей факт мав наслідки далеко за межами «Башти зі слонової кістки»[13]. У розділі 10 будуть розглянуті креативні й агресивні дії Бернанке у Федеральній резервній системі, значна частина яких була натхненна знанням про те, які помилки були зроблені в 1930-х роках, і це запобігло значному погіршенню ситуації.

Ця книга проходить крізь деякі з найпотужніших концепцій економічної науки, водночас спрощуючи складові елементи чи повністю ігноруючи їх. Кожен розділ містить питання, які можна розгорнути на цілу книжку. Справді, лише деякі моменти в книжці можуть допомогти розпочати й визначити на майбутнє наукову кар’єру. Я виніс у примітки чи взагалі обійшов значну частину технічної структури науки, що визначає її скелет. І головна ідея така: не треба знати, де поставити стінку, що нестиме основне навантаження, щоб шанувати геній Франка Ллойда Райта[14]. Ця книжка — не економічна наука для невігласів, це — економіка для розумних людей, які ніколи не вивчали економіку (чи ледве пригадують, що колись її вчили). Більшість видатних ідей в економічній науці інтуїтивні, якщо з неї зняти образ складності. Це — гола економіка.

Економіка не повинна бути доступною лише для експертів. Ці ідеї надто важливі й надто цікаві. Дійсно, гола економіка може навіть бути захопливою.

Подяки

Багато груп людей допомогли плідній реалізації цього проекту, подібно до того, як в естафетній гонці «свіжі» ноги допомагають швидше дістатися фінішної стрічки. На початку Тіфанні Ричардс твердо вірила, що доступна книга з економіки повинна отримати хороший ринковий попит. Її потужне заохочення допомогло написанню зрушити з місця. Табіта Ґриффін передала цей проект видавництву W. W. Norton, за що я їй дуже вдячний.

Потім настала черга наступного бігуна. Коли Тіфанні й Табіта пі­шли на інші хліби, я вдало опинився в чудових руках. Тіна Беннетт — усе, чого можна очікувати від агента: розумна, позитивна й завжди відкрита до нових ідей. Водночас я був щасливий отримати Дрейка МакФілі за редактора книжки. Хтозна, як ця людина може знаходити час для управління компанією, редагування книг і розваг із Нобелівськими лауреатами, але він здатен на це, і я — один із тих, хто успішно скористався його досвідом і судженнями. Звичайно, Ева Лазовіц зробила все, щоб робота Дрейка до виходу першого видання була виконана вчасно, і робила це вельми м’яко. Джефф Шрев ввічливо й наполегливо керував підготовкою другого видання. Без їхньої підтримки (і чітких часових термінів) ця книга все ще була б незакінченим рукописом, нашкрябаним на сторінках