Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

">[9] нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по-імені й батькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій й немеркнучій пам’яті дорогого вождя світового пролейтаріату він мусить бути покараним. Тому, прошу вас, ідіть за його родичами — нехай прийдуть до школи. І негайно!

Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, аби надалі був газдою своєму шаленому язикові і не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… А далі побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а надалі — «лем то най лишаться межи нами, розумними челядинами…» — почимчикують обидвоє після уроків у наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно наклепле доповідну, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, надурняка налижеться із дідом, а, мо`, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного учителя, як це завжди і буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що втратила нюх нишпорки, але натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла: людини суворої, впертої, залізних моральних принципів, а головне — неповторного у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра і прозвали у селі Наполійоном.

Особливо прославився у краї своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дійства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, злодієм, мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли мештер виводив із стайні двох найліпших наших коней-ваговозів. Звісна річ: дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійського раджу, — на кілках і у вереті. Наступного ж дня дід Петро подав на мештера до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шахрай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Зрештою, був вельми обізнаний у юриспруденції. Проте дід скелею вперся. Ну і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд із вражаючим успіхом… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню із чисто людської цікавості: просто полюбуватися дідовими кіньми — яко великий любитель і знавець породистих гриванів.

І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася принадлежність Соломончика до Всесвітньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми солідну на ті часи.

— Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!

— Ну ви, Петре, даєте! — щиро погнівався Боніфацій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А, може, мештер Соломончик, як культурна челядина, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!

І тут небагатослівний дідо видав крилату фразу, яку пам’ятатиму до смерті: «Бог видить: не шукайте, люди, у судах правди, бо її якраз там ніколи немає!»

Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:

— Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у суді комусь вліплю двічі по писку?

Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів.

— Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч крон.

— Дякую красно, — поклонився низько дідо.

Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього розмаху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак вийняв гроші, чинно, по-газдівськи, відлічив шість тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від справедливого суду і почимчикував додому.

З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози. Отож і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від розпачу. «О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури замнявкають!..» — тільки й простогнав.

— Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й покірно кивнув головою до всього класу.

— Добридень… добридень… газдо Петре, — пролебедів Фийса.

— Якшто вам «добрий», пане учителю, то підопріться на хвіст і радосно ревіть «Шірока моя страна родная», а мені на «Слава Йсу…» — «Слава навіки!»— пробасив дід.

— Воно, Петрику, так… аякже… але нові часи — нові звичаї, — пан Фийса поглядом шукав моральної підтримки у Мані Крумплянки.

— Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Кажіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.

— Он ваш Митро… то є злий сікурантош! — вчитель войовниче тикнув у мене пальцем.

Дід метнув палаючим поглядом по класу й вчепився за мене.

У цю мить я ладен був стати піщинкою! Ні, ліпше маленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на землю і не те, що розтектися, а за долю секунди випаруватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною людиною у