Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний нянько, відчуваючи, як зо страху у нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.

З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний голова не може збагнути, за що йому така кара — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і 6`є поклони, а ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами «чорний ворон».

Якимось дивом невеличкі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже й дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, вірніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали й терпіли всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати!.. Одні три крапки…

Так ось: того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, як в історично-науковому аспекті, так і в просторово-часовому плані я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі[7] Гітлєрки, а заодно проробляв плани, яким чином видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою! Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався у сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене… Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.

— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи?[8] — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет вождя.

Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливалося у дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали у сідницю розпечену залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгоспного партійного секретаря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня у нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки і щодня справно відстукувала, куди належить, про підривну діяльність у класі антикласових елементів.

Мовлене мною, видно, ошелешило й саму активістку держбезпеки, бо сиділа, надувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись — хук…

— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт прокурорським тоном своє рішення Маня.

Вчитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Дурнувато реготнув і взявся крутити кульку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.

— Ти що собі дозволяєш, злодію коростявий?! — нарешті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.

— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: — ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю у колодязі…

— Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя усіх пригноблених… вождя пролетаріату, — кричав, не звертаючи увагу на мою вельми грізну ноту протесту, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але натомість я ще більше підлив масла у вогонь.

— А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я. — Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?

Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровесники — діти сільські, ніколи не обтяжені політичними ногавицями — й ті принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталась нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й у передчутті успіху цвіла радісно, як божа ружа під худобною хижою. Бідний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підключений до розетки.

— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут вчитель аж заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…

Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався з остогидлої тюрьми на волю.

— А ну ж стій! — наказав учитель.

Я зупинився.

— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!

Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, аніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:

— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч