Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Серйозно?

— Я не хочу, щоб у пана були прикрощі.

— Тоді спасибі, — сказав я і витяг телефон:

— Гінтаре, це Сергій.

— Слухаю тебе.

— Ти дуже зайнятий?

— Як для чого, — сказав він, завжди повільний і спокійний.

— Потрібна твоя допомога. Твоя і, якщо це реально, ще кількох людей.

— Ти де?

Я назвав адресу.

— Постараюсь не запізнитися, — пообіцяв Гінтар, усе з тим же акцентом, що не зник навіть після десяти років перебування тут.

Гейша, яка ввійшла до кімнати, опустилася на коліна й, схиливши голову, простягнула мені принесене для Юкіко кімоно. А ще — плетені сандалії.

— Допоможеш, — сказав я їй, примостивши телефон на спину одного з непритомних якудз.

— Гаразд.

Я підняв Юкіко під пахви, а гейша надягла на неї халат.

— Відчини двері.

Вона підвелася, наблизилась до стіни й, сівши на підлогу, відсунула одну із ширм.

— Дякую.

Я підхопив невагому Юкіко на руки й поніс до виходу.

На вулиці мене вже очікували півтора десятка бандитів у сірих костюмах і такого ж кольору краватках.

Почався дощ, але вони не зауважували цього, стоячи півколом посередині тісної, повної вивісок і неонових ієрогліфів вулички.

— Гей, — сказав я. — Хто з вас старший?

Я хотів домовитися. Але:

— Час розмов закінчено, — сказав один із них. — Залиши дівчину й покажи нам, який ти боєць.

Тяка (Chaka) чи Гадзікі (Hajiki) — сленг — вогнепальна зброя. Зазвичай — пістолет.

Перекинувши через ліве плече Юкіко, яка невідомо чому засміялася, я витяг пістолет. Свій. Блискаючий нікелем. З обтяженою титаном ручкою. Будь-який японець, ризикнувши вистрелити з нього, був би відкинутий до стіни й розмазаний по ній віддачею.

Кожен, хто спіймає кулю, яка вилетить із нього, матиме таку дірку в грудях, що через неї можна буде просунути згорнутий у рулон мат із вівсяної соломи.

— Отже…

Уже сім довгих років я був громадянином цієї країни і тому мав право на самозахист.

— Я рахую до трьох…

І мені справді було абсолютно начхати на те, підуть ці карлики звідси живими чи опиняться в морзі.

— Раз, — почав я. — Два…

Але ми обійшлися без «три», бо саме цієї миті поруч із нами зупинилися чотири машини, і з них вийшло з десяток білявих гігантів — хлопців із прибалтійського земляцтва, які знайшли на цих островах, як і я колись, порятунок від лих, що переслідували їх удома.

Вони були могутні, широкоплечі, і хіба що п’ять японців змогли б повалити одного такого. А ще вони не полінувалися прихопити з собою кілька автоматів і ручних гранат.

Тож якудзам слід було вирішувати — вмерти чи дозволити мені піти.

Якби ними керував якийсь юнак, котрий прагнув би самурайської слави і йшов Шляхом Воїна, вони повитягували б свої тесаки — улюблену зброю дрібних вуличних гангстерів — і кинулися б на нас. Щоб загинути.

А так…

— Дякую, — сказав я прибалтам.

— За що? — посміхнувся Гінтар, який їх привів.

— За допомогу.

Токіо — одне з найдивовижніших міст Японії, де поруч із суперсучасними хмарочосами, збудованими в азіатському стилі, можна побачити давні японські пагоди. Де вілли європейського вигляду сусідять із будинками, спорудженими в класичному японському стилі сьоїн.

Я віз додому Юкіко, яка лежала на задньому сидінні моєї неяпонської машини, і мільйони рекламних вогнів відбивалися на мокрому склі.

— Я поводилася дуже погано?

Вона вже прийшла до тями настільки, що змогла сісти (це було видно мені у дзеркалі).

— Та щось таке, — відповів я.

— Ти зможеш мені вибачити?

— Звичайно.

— Куди ти мене везеш?

— Додому.

— Заїдемо в аптеку?