Читати книгу - "Мій тато — кілер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Серйозно?
— Я не хочу, щоб у пана були прикрощі.
— Тоді спасибі, — сказав я і витяг телефон:
— Гінтаре, це Сергій.
— Слухаю тебе.
— Ти дуже зайнятий?
— Як для чого, — сказав він, завжди повільний і спокійний.
— Потрібна твоя допомога. Твоя і, якщо це реально, ще кількох людей.
— Ти де?
Я назвав адресу.
— Постараюсь не запізнитися, — пообіцяв Гінтар, усе з тим же акцентом, що не зник навіть після десяти років перебування тут.
Гейша, яка ввійшла до кімнати, опустилася на коліна й, схиливши голову, простягнула мені принесене для Юкіко кімоно. А ще — плетені сандалії.
— Допоможеш, — сказав я їй, примостивши телефон на спину одного з непритомних якудз.
— Гаразд.
Я підняв Юкіко під пахви, а гейша надягла на неї халат.
— Відчини двері.
Вона підвелася, наблизилась до стіни й, сівши на підлогу, відсунула одну із ширм.
— Дякую.
Я підхопив невагому Юкіко на руки й поніс до виходу.
На вулиці мене вже очікували півтора десятка бандитів у сірих костюмах і такого ж кольору краватках.
Почався дощ, але вони не зауважували цього, стоячи півколом посередині тісної, повної вивісок і неонових ієрогліфів вулички.
— Гей, — сказав я. — Хто з вас старший?
Я хотів домовитися. Але:
— Час розмов закінчено, — сказав один із них. — Залиши дівчину й покажи нам, який ти боєць.
Тяка (Chaka) чи Гадзікі (Hajiki) — сленг — вогнепальна зброя. Зазвичай — пістолет.
Перекинувши через ліве плече Юкіко, яка невідомо чому засміялася, я витяг пістолет. Свій. Блискаючий нікелем. З обтяженою титаном ручкою. Будь-який японець, ризикнувши вистрелити з нього, був би відкинутий до стіни й розмазаний по ній віддачею.
Кожен, хто спіймає кулю, яка вилетить із нього, матиме таку дірку в грудях, що через неї можна буде просунути згорнутий у рулон мат із вівсяної соломи.
— Отже…
Уже сім довгих років я був громадянином цієї країни і тому мав право на самозахист.
— Я рахую до трьох…
І мені справді було абсолютно начхати на те, підуть ці карлики звідси живими чи опиняться в морзі.
— Раз, — почав я. — Два…
Але ми обійшлися без «три», бо саме цієї миті поруч із нами зупинилися чотири машини, і з них вийшло з десяток білявих гігантів — хлопців із прибалтійського земляцтва, які знайшли на цих островах, як і я колись, порятунок від лих, що переслідували їх удома.
Вони були могутні, широкоплечі, і хіба що п’ять японців змогли б повалити одного такого. А ще вони не полінувалися прихопити з собою кілька автоматів і ручних гранат.
Тож якудзам слід було вирішувати — вмерти чи дозволити мені піти.
Якби ними керував якийсь юнак, котрий прагнув би самурайської слави і йшов Шляхом Воїна, вони повитягували б свої тесаки — улюблену зброю дрібних вуличних гангстерів — і кинулися б на нас. Щоб загинути.
А так…
4— Дякую, — сказав я прибалтам.
— За що? — посміхнувся Гінтар, який їх привів.
— За допомогу.
Токіо — одне з найдивовижніших міст Японії, де поруч із суперсучасними хмарочосами, збудованими в азіатському стилі, можна побачити давні японські пагоди. Де вілли європейського вигляду сусідять із будинками, спорудженими в класичному японському стилі сьоїн.
Я віз додому Юкіко, яка лежала на задньому сидінні моєї неяпонської машини, і мільйони рекламних вогнів відбивалися на мокрому склі.
— Я поводилася дуже погано?
Вона вже прийшла до тями настільки, що змогла сісти (це було видно мені у дзеркалі).
— Та щось таке, — відповів я.
— Ти зможеш мені вибачити?
— Звичайно.
— Куди ти мене везеш?
— Додому.
— Заїдемо в аптеку?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій тато — кілер», після закриття браузера.