Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

Позаду за ними гналися вовки на чолі із вовкулаком. Гор майже домчав до мосту, і тоді, коли подих Смерті чувся навіть в шумові струмка, на ньому невідомо звідки з’явився чоловік, до чортиків схожий на того самого Бабдія. Фалмін натягнув віжки, осадив коня і зупинився. Тим часом переслідувачі кудись зникли, інколи лише було чутно віддалене виття і ричання.

Чоловік, який спершись на довгу палицю стояв на мості, повільно підійшов ближче до чаклуна. Його обличчя і голову закривав сірий капюшон, а коричнева ряса, яка доходила йому до щиколоток, була в багатьох місцях порвата й зашита абияк. На лівому плечі сидів старий ворон, весь нахохлений та роздратований.

— Смерть! — каркнув протяжно, від чого Фалміна аж пересмикнуло.

— Твоя дорога повинна продовжуватись. Поспіши! — сказав гучно чоловік, нерухомо стоячи на місці. — Ти не маєш права відступити!

— Так легенда не бреше? — Фалмін мимоволі стиснув меча, пильно подивився на друїда і ворона.

— Рушай і не обертайся. — скреготнув зубами дідуган, вдаривши посохом по землі, від чого ворон на плечі нервово затріпотів крилами, — Не ці чудовиська і не сьогодні уб’ють тебе, але ті, що живуть в твоїй чорній душі. Стережися!

Чоловік, який тільки що стояв перед чаклуном, якоїсь миті просто розвіявся, зник безслідно, наче його й не було. Фалмін декілька разів кліпнув очима й озирнувся довкола. Кінь заіржав, затряс головою так само спантеличено, як і його господар.

— Ось тобі і зустріч. Не здивуюся, якщо Бабдій є лише наслідком перевтоми. — видихнув Фалмін, в якому перемішалися усі відчуття. Чомусь потягнуло на сон, від якого не захотілося б прокинутися. Але це було лише на мить. — Потрібно їхати далі, братику.

Гор втомлено опустив голову, заводив вухами, але все ж таки рушив із місця. Якби він міг говорити, то сказав би, що це ніяка не перевтома й не видіння, адже кінь також побачив старого чоловіка із вороном на плечі. Гор хотів відпочити, як і його господар, втомився постійно мчати безлюдними дорогами, важко пробиратися крізь хащі та замети, проте у світі було так заведено, що у тварин ніхто й ніколи думки не запитував.

У нічній темряві замерехтів слабкий вогник. Ще здалеку було видно, як між міцними деревами танцюють язики полум’я, розганяючи нитки ночі, котрі окутували своїм холодом та таємничістю. Вогонь посилився, даючи більше тепла й освітлення. Дерева, які моторошно стояли колом біля галявини, стали не такими страшними, як до цього. За мить озвався пугач, який сидів в дуплі, видивляючись здобич. Усі хижаки вийшли на полювання.

Птахи затихли, дерева завмерли. Десь вдалечі почулося відлуння грому, могутньої стихії, яка невпинно рухалась на захід. Але вона була далеко. Дуже далеко, а тому й боятися її поки що не варто.

У темряві спалахнуло ще два вогники — хижі очі, які вдивлялися у глибину лісу, намагаючись побачити когось біля рятівного теплого полум’я. За мить зіниці звіра сфокусувалися на людині, яка сиділа біля вогнища, протягнувши до рятівного тепла свої білі руки. Звір принюхався, при цьому повільно наближаючись, обережно ступаючи лапами по заметах снігу. Він рухався безшумно, як мисливець. Здобич була близько, тепер головне не сполохати її.

Очі вовкулака звузилися, вуха випрямилися, вловивши тихеньке шепотіння, яке доносилося від вогнища. Він став ще більш обережним, ховався за деревами, зігнувши своє довге міцне тіло вдвоє. Нічого не вказувало на те, що звіра помітили. Він вже відчував присмак крові в себе в пащі, відчував здобич, а отже, міг дістати її.

Зробивши декілька кроків, вовкулака завмер. Прислухався, принюхався, але якесь відчуття зупинило його.

Звір, попри свою дикість і хижість, відчув нутром, що щось не так. Поглянувши на нерухому людину, він почув той же тихенький шепіт. Звір вслухався і людська частина, яка була в ньому, намагалися розібрати слова, які промовляв непроханий гість. Але жодне зі слів не було знайоме вовкулакові. Можливо, звір взяв гору над його сутністю, а все людське, що було до цього, змінилося на дикий інстинкт.

Вовкулака був дуже близько до жертви, ще декілька кроків і можна робити смертельний стрибок. Він почав наближатися до людини, яка саме сховала руки в плащ, а ноги висунула до вогнища.

Вовкулак приготувався, напружився, відчув ще сильніший привкус крові на язиці. Із-за хмар, виграючи тьмяним світлом, визирнув блукач-Місяць.

Це був знак для вовкулаки.

Стрибок. Рик. Повна тиша. Зметнулась хмара снігу.

Це древнє створіння жило вже не один десяток років, зустрічало десятки ворогів за цей час і перемагало. Вовкулака вважав себе сильним, швидким, невловимим. Він бився із іншими собі подібними за самку, їжу, територію. Проливав кров і завжди виходив переможцем. Але цього разу інстинкти підвели його.

Як тільки вовкулака вискочив із-за дерева, людина швидко вскочила, дістала меча, який був прихований під плащем і завдала удару. Точного, швидкого, смертельного. Такого удару, який повинен був нанести вовкулака, але не встиг. Вістря різануло так швидко, що було це подібно блискавкі. Вовк люто та болісно завив, тельбухи та киші, паруючи, впали на землю. Почулося секундне свистіння і меч пройшовся горизонтально по морді звіра, таким чином осліпивши його. Вовкулак знову завив, вже збираючись не напасти, а втекти, але істота, на яку він напав, не знала жалю. Щось клацнуло і в грудину звіра влетіла стріла. Потім друга. Третя. Вовк похитнувся, знову завив. Меч засвистів втретє. Востаннє. Загострена гарда пробила череп, із хрускотом врізавшись у кістки й мозок.