Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Він так трагічно схилив голову, чекаючи на покарання, що вчителька просто не могла не оцінити його благородства. Вона посміхнулася й поблажливо кивнула.

— Добре, джентльмене, на перший раз прощаю. Але більше цього не робіть. Їх не можна перегодовувати, інакше можна тільки нашкодити.

Льонько сидів у шафі в очікуванні, коли його випустять із ув'язнення, з тугою вслухаючись у гомін голосів. Клас заповнювався учнями. Наближався початок уроку, але Льонько не втрачав надії, що Женька придумає, як його звільнити. І тут пролунав дзвінок. Чекати довше не можна було. Льонько штовхнув двері й із жахом зрозумів, що замкнений. Тільки тепер в'язень вповні усвідомив трагізм свого становища. Йому не лишалося нічого іншого, як сидіти весь урок у шафі.

Льонькові пощастило, що у дверях була замкова щілина. Краєвид, який пропонувало це єдине віконце, що пов'язувало його із зовнішнім світом, був досить примітивним. Але, на щастя, Льонько виявив, що за партою, яка стоїть саме поруч із шафою, сидить Женька з Синициною. Звичайно, це мало допомагало йому в теперішньому становищі, але все-таки давало якусь надію.

Таїсія Іванівна зробила переклик.

— А чому немає Потапова? — запитала вона.

У Льонька стислося серце. Здавалося, ніколи ще йому так болісно не хотілося бути присутнім на уроці. Він почув голос Женьки:

— Він до лікаря пішов. У нього вуха болять.

Вуха в Льонька й правда боліли. Але не настільки, щоб він не почув, як учителька із сумнівом мовила:

— А мені здавалося, що я його сьогодні бачила. Може, він прихворів тому, що я вирішила його запитати?

Коли Льонько почув про плани Таїсії Іванівни, його бажання відвідати урок дуже похитнулося. Та ще й невідомо, що краще — мати в журналі «нб» чи двійку. Тепер Льонько було набагато легше змиритися зі своїм неприглядним становищем. Він притулився до стінки й став чекати.

Здавалося, урок тягнеться цілу вічність. Льонько сидів, зігнувшись у три погибелі. Ноги в нього затекли, шию ломило. Він спробував поворухнутися й розправити плечі, але тут зачепив головою полицю. Один гвіздочок, що підтримував її, розхитався й тримався на чесному слові. Льонько обережно відсунувся назад, але в цей момент невеликий шматок штукатурки просто біля гвіздочка відпав від стінки, полиця хряпнула і впала прямо Льонькові на плечі. На щастя, звук був не дуже гучний. Але головне, що, почувши шум у шафі, Женька не розгубився. Він негайно скинув на підлогу підручник, так що, повернувшись до класу від дошки, Таїсія Іванівна зустрілася з його безневинним поглядом.

— Пробачте, я ненавмисно, — щиро сказав він.

Мовчки похитавши головою, біологічка продовжувала малювати на дошці схему круговороту води в природі. Варто було їй відвернутися, як Женька кинув у бік шафи спопеляючий погляд. І про що там тільки Льонько думає!

А Льонько думав про те, щоб устояти. Він уже не сидів, як барон, влаштувавшись на вінику, а, стояв зігнувшись і, немов античний атлант, плечима підтримував злощасну полицю. Сили героя швидко висотувалися, і він розумів, що до кінця уроку йому ніяк не дотягти. І тут у шафі пролунав гуркіт.

Цього разу потрібно було впустити щонайменше з десяток підручників, та ще й гарненько по них грюкнути, щоб звук виглядав правдоподібно. І Женька здався.

Погляд Таїсії Іванівни нічого гарного не обіцяв.

— Що там у шафі? Оленко Синицина, ану відкрий, — сказала вона.

Синицина встала й на тремтячих ногах ступнула до шафи. Вона відкрила дверцята й видовище, що постало перед її очима, до кінця закарбувалося в її пам'яті. Перед нею було обличчя, точніше навіть не обличчя, а те, що від нього залишилося. Скальпа не було, а замість шкіри зяяли кривавими ранами м'язи.

— Скальп зняв… — прошепотіла вона й стала повільно сповзати на підлогу.

Тільки після того як Синицину відкачали, відкрили іншу половинку шафи, де під таблицями був похований Льонько. Потім Женька доводив, що Льонько — справжнісінький везунчик, адже мало того, що він не забився, так ще й трикутник розламався на дві частини. Може, щодо везіння Женька був правий, тому що коли Льонько побачив муляж людської голови з відкритими м'язами, він зрозумів, що йому справді пощастило, що він не опинився поруч із таким жахом у сусідній шафі.

Щоправда, у кабінеті директора фортуна Льонька зрадила, але Женька заспокоїв друга:

— Не зважай, Льонько. Усе погане коли-небудь закінчується. Шкода, звичайно, що біологічка сказала, що на гарматний постріл нас до кабінету не підпустить. Але нічого. Я на наступний тиждень на прибирання кабінету хімії записався.