Читати книгу - "Химерне сяйво"

нічної сорочки і врешті знайшов те, що шукав, закладене за вухом. Він поклав підмоклий недопалок собі до рота, викресав пальцями чарівний вогник і на повні груди затягнувся тією поганою самокруткою, аж доки з очей не посипались голубі іскри. Тоді кашлянув раз чи двічі.

Він дуже інтенсивно думав.

Він намагався пригадати, чи не боргує котрийсь із богів йому якусь послугу.

Власне кажучи, боги були спантеличені усім цим не менше за чарівників, та вони були безсилі що-небудь змінити, тим паче що вже котре століття вели битву з Крижаними Велетнями, які відмовилися повернути їм газонокосарку.

І все ж певною підказкою до розуміння, що насправді сталося, може бути той факт, що Ринсвінд, чиє минуле життя (в ретроспективному перегляді) саме дійшло до досить цікавого епізоду, в якому йому було років п’ятнадцять, — раптом виявив, що вже не помирає, а звисає догори ногами з соснового гілля.

Він спустився додолу без зусиль, скотившись, як торба з горба, з гілки на гілку, — аж доки не бехнув головою у купу сухої соснової хвої, де якийсь час лежав, хапаючи ротом повітря і обіцяючи собі поводитися краще.

Десь, він знав, повинен бути логічний зв’язок між тим, що з ним відбулося. Однієї миті ти помираєш, вилетівши за край світу, а вже наступної — висиш догори дриґом на дереві.

Як завжди бувало в такі моменти, з глибин його підсвідомості виринуло Оте Саме Заклинання.

Викладачі Невидної академії на загал вважали, що Ринсвінд так само надається до чародійства, як риба до скелелазіння. Його, напевне, так чи інакше витурили б з Академії — він був нездатний запам’ятовувати заклинання, та й куріння викликало у нього нудоту — однак справжніх неприємностей завдала уся та безглузда затія проникнути до кімнати, де перебувала прикута ланцюгами «Октава», і розгорнути її.

Та значно погіршував ситуацію той факт, що ніхто так і не міг збагнути, що саме змусило усі замки на якусь мить розімкнутися.

Те Заклинання було невибагливим квартирантом. Воно просто сиділо собі в його голові, наче стара ропуха на дні ставка. Але щоразу, як Ринсвінд почувався знесиленим до краю чи дуже наляканим, воно намагалося змусити Ринсвінда його проказати. Ніхто не знав, що могло статися, якби одне з Восьми Великих Заклинань промовили окремо, та усі сходилися на думці, що найкращим місцем для спостереження за наслідками такого експерименту був сусідній всесвіт.

Дивно було піймати себе на такій думці, лежачи на купі соснових голочок відразу після того, як випав через край світу у невідомість, та Ринсвінда не полишало відчуття, що Заклинання хотіло, щоб він залишився живим. «Мене це влаштовує», — подумав він.

Ринсвінд сів і обвів поглядом дерева. Він був міським чарівником і, хоча здогадувався, що дерева мають деякі видові відмінності, за якими їхні родичі їх розпізнають, напевне знав тільки одне: дерево встромляється у землю тим кінцем, на якому немає листя. Їх було надто багато, розміщених в абсолютно хаотичному порядку. І тут, вочевидь, не підмітали років сто.

Йому пригадалося щось про те, як визначити місце свого перебування, подивившись, з якого боку дерева росте мох. Проте ці дерева були вкриті мохом з усіх боків, а ще — дерев’яними бородавками і гачкуватими сухими гілками; якби дерева були людьми, ці точно сиділи б у кріслах-гойдалках.

Ринсвінд знічев’я копнув найближче дерево. З бездоганною влучністю воно скинуло згори жолудь прямо йому на голову. Він зойкнув. Дерево ж, старечим, мов столітня брама, голосом, сказало:

— Так тобі і треба.

Запала довга мовчанка.

Тоді Ринсвінд подав голос:

— Це ти сказало?

— Авжеж.

— І зараз — теж ти?

— Так.

— Ох, — він задумався на якусь хвилю. А тоді знову спробував: — Я все ж спитаю — так, про всяк випадок, — чи ти раптом не знаєш, як вибратися з лісу?

— Ні. Я нечасто подорожую, — відповіло дерево.

— Не життя, а гризота, мабуть, — сказав Ринсвінд.

— Не знаю. He уявляю, як можна жити по-іншому.

Ринсвінд придивився до нього уважніше. Воно здавалося точнісінько таким, як і всі інші дерева, які він бачив за своє життя.

— То ти — чарівне дерево? — спитав він.

— Такого досі ніхто не казав, — відізвалося воно. — Думаю, так.

Ринсвінд подумав: «Не може бути, щоб я розмовляв з деревом. Якби я справді з ним оце розмовляв, то мав би птаха в голові, але ж у мене його нема, а значить, дерева не можуть розмовляти».

— На все добре, — сказав він рішуче.

— Гей, не йди, — почало дерево і відразу ж збагнуло безнадійність ситуації. Воно дивилося, як він пошкандибав через хащі, а тоді занурилося у власні відчуття: як приємно сонце лоскотало листя, як плюскала і бурлила вода між корінням і як нуртували його соки, відгукуючись на природне тяжіння сонця та місяця. «Гризота, — подумало воно. — Це ж треба таке сказати! Дерева, звісно, теж можна гризти, он жуки, наприклад, тільки це й роблять, але здається мені, він мав на увазі щось зовсім інше. І ще: чи зміг би ти бути чимось іншим?»

Ринсвінд, власне, ніколи більше не розмовляв з цим конкретним деревом, та у їхній короткій бесіді зародилася перша релігія, пов’язана з культом дерев, яка з часом поширилася лісами усього світу. Її світоглядним принципом було таке: дерево, що було добрим деревом і вело скромне, чесне та спрямоване до сонця життя, могло розраховувати на продовження життя після смерті. Якщо ж воно було винятково добрим, його врешті-решт очікувала реінкарнація, і воно перевтілювалось на п’ять тисяч рулонів туалетного паперу. За кілька миль звідти Двоцвіт також потрохи оговтувався від несподіванки, коли зрозумів, що знову опинився на Диску. Він сидів на корпусі «Безстрашного мандрівника» і дивився, як той із бульканням опускається в темні води великого