Читати книгу - "Історія однієї істерії"

Дівчина швидко збігла сходами в залу, схопила звідкись із перших рядів свою сумочку, пожбурила на гладеньку поверхню фортепіяно зім’ятого учнівського зошита з написом «Роль» і кинулася бігти до виходу. Зінаїда Максимівна мовчки провела очима зошита, що зісковзнув з фоно й упав на підлогу.

— Якщо всі дійсно згодні з думкою Ксенії, — режисерка дивилася тепер просто перед собою, — то мовчати в цьому випадку — злочин. Що ж, давайте закриємо театр. Давайте припинимо репетиції. Можливо, це єдиний вірний хід у нашій ситуації. — Зінаїда Максимівна раптом згадала про наявність у залі сторонніх і розвернулася до мене. — Як вам це подобається, детективе Кроль? У трупі студентського театру раптом починають зникати акторки. Причому, саме ті, котрі пробуються на головну роль недавно прийнятої до постановки нової п’єси. Зникли вже дві дівчинки. Випадковість? Містика? Батьки шоковані. Безглузда, зовсім недієздатна міліція розводить руками. Кращі актори починають розбігатися, — режисерка кивнула в бік дверей, за якими безповоротно зникла Ксенія. — Добродії, — знову звернулася Зінаїда Максимівна до своєї трупи, — питання залишається відкритим. Що будемо робити? — прикра мовчанка була їй відповіддю. — Гаразд. Давайте по-іншому. Чи є сміливці, які бажають пробуватися на покинуту Ксенією роль Головної Героїні?

Якась мить невпевненого гамору здалася довшою за вічність. Далі всі присутні на репетиції підняли руки, включаючи чоловіків і мою Настусю. Виняток складали тільки ми з режисеркою.

— Браво, добродії! Дякую, — урочисто проказала Зінаїда Максимівна, — на роль призначається Ганнуся. Поки що Ганнуся.

Мініатюрне дівчатко з двома безглуздими хвостиками радісно ляснуло в долоні, по тому підбігло до зошита з роллю, й зовсім не піклуючись про чистоту своїх світлих штанців, сіло просто на нього. Решта з серйозними обличчями мовчки дивилися. У мене склалося відчуття, що я серед пацієнтів психіатричної клініки.

— Це в акторів традиція така, — шепнула мені Настуся. — Якщо роль упала, на неї обов’язково треба пошвидше сідати. Я читала таке. Ще нічого, коли в залі. А уявляєш, роль же іноді на вулиці в болото падає. А вони нічого, сідають… Ет, нелегке життя акторське… Мені б таке…

Тим часом, новоявлена героїня витягла роль з-під себе однією рукою і підхопилася зовсім щаслива.

— Предметнішу роботу почнемо з наступної репетиції. Чекаю на вас післязавтра. Так, будь ласка, хто там у нас із однієї з Ганнусею общаги? Не залишайте її саму, гаразд?

Гул, який виражав згоду, швидко вщух.

— Що ж, — широким жестом Зінаїда Максимівна запросила мене йти за нею. — Пройдімо в мою комірчину, побалакаємо.

— Настусю, — шепнула я Сестриці, — зачекай на вулиці. Може, про що довідаєшся в своїх друзів…

Настуся кивнула й випарувалася. Я ледь не забула забрати з шафи свої речі. Намагаючись покласти записника в кишеню плаща, наткнулася на дивну річ. Разом із ключами від квартири лежав клаптик фольги, вочевидь вийнятий із пачки сигарет, і на ньому друкованими літерами красувався напис: «Не хочеш втратити близьких? Відмовся від розслідування». Друковані літери, виведені чорним маркером, на мить змусили мене злякатися. Коли режисерка забирала в мене плаща, цієї записки там точно не було.

Я миттєво опанувала себе. Якщо хтось спостерігає за мною, навряд чи варто робити йому люб’язність, демонструючи своє занепокоєння.

«Подумаєш, записка з погрозами! — підбадьорювала я сама себе. — Чи ж мені, хто зветься детективом, боятися погроз? Та я, можна сказати, такі записки щодня пачками отримую! Та в мене, можна сказати, дядько на записково-погрозливій фабриці працює!!!»

Я заразилась атмосферою маразму, що панувала в театрі, й добряче перегравала. У результаті, звичайно, не повірила сама собі й замість того, щоб прогнати занепокоєння, тільки підсилила його.

— Знаєте, — чомусь мене потягло на відвертість із режисеркою, — терпіти не можу погроз…

Вона рвучко зупинилася й пильно глянула мені у вічі, німо запитуючи.

— Пробачте, — опам’яталась я, — це не про вас, це просто…

— Чорний маркер, нахил літер у зворотній бік, друкована «т»?

Я кивнула.

— Підкинули в кишеню плаща, поки він висів у вашій шафі… — я показала записку. — А ви звідкіля знаєте про маркер?

— Швидко ж вони, — замість пояснення зітхнула режисерка й миттєво розгубила всю свою значущість, — виходить, дійсно хтось із трупи. Як жахливо…

— Принаймні, це хоч обмежить коло підозрюваних, — заперечила я, намагаючись підняти настрій розмови.

— А ви цинічні, дівчинко моя, — примружилася режисерка, і я раптом відчула, наскільки сильно ця жінка переживає все, що відбувається. — Це на краще. Тільки цинік зможе розібратися в подіях і не впасти в істерику. Я ось наскільки міцна, а от-от здамся. Кажете, не зносите погроз? — Режисерка, пихкаючи, сходила нагору. Я дріботіла слідом, відчуваючи себе на тлі співрозмовниці ще дрібнішою. — Найжахливіше, що ці погрози збуваються! Перед зникненням Алли мені теж надійшла така записка. Попереджали, що коли хочу залишити дівчинку в ролі Героїні, то не повинна жадати від міліції активізації розслідування. Я не послухалася. Алла зникла. А ця ідіотська міліція так нічого й не активізувала!

Мені вся ця історія подобалася дедалі менше. Втрачати близьких у мої наміри не входило, і я, нікуди правду подіти, навіть збиралася була спасувати. Подумувала про те, чи не вдати, начебто послухалася та відмовляюся братися до розслідування. Зустрічатися з режисеркою могла б тоді таємно, потай проводити всілякі розшуки…

«Ага! А ще зробити пластичну операцію, змінити місце проживання, ім’я і прізвище, а також почати займатися зовсім іншою діяльністю! Що це за посібництво злочинцеві? Він хоче, щоб його всі боялися, і всі слухняно бояться…» — та частина мене, яка рвалася в бій, забрала владу в свої руки.

Шкода, що я вміла роздвоюватися тільки у власній уяві. Перш за все необхідно було бодай трохи заспокоїтися. Мене раптом осяяло. Паралельно намагаючись повідомити про свої наміри режисерці, я полізла в сумочку.

— Знаєте що, — радісно сповістила я, коли та