Читати книгу - "Непрохані"

— Від знайомого в Лос-Анджелесі. Я пробував дзвонити вчора ввечері.

І справді було кілька пропущених дзвінків з невідомого номера.

— Пригадую, так. Ти не лишив повідомлення.

— Я подумав, що якось дико таким чином поновлювати знайомство через двадцять з гаком років.

— Трохи є,— погодився я. І гадки не мав, про що можна говорити з Фішером — хіба що про зустріч однокласників, але навряд чи він телефонував заради цього. — Чим можу тобі допомогти, Ґері?

— Можливо, це я можу допомогти тобі. Чи ми допоможемо один одному. Слухай, де саме ти зараз живеш? Я в Сієтлі проїздом, хотів би зустрітися, поговорити про старі добрі часи.

— Містечко називається Бірч-Кросинг. Десь півтори години їзди від моря вглиб суходолу. Але моя дружина забрала машину.

Емі стверджувала, що як зібрати в одній кімнаті компанію заскнілих соціофобів, вони оберуть мене за ватажка. Думаю, так і є. З часу публікації моєї книжки кілька персонажів з минулого вийшли зі мною на зв’язок, але таких стародавніх знайомих, як Фішер, серед них не було. Правду кажучи, я не відповідав на всі ті електронні листи, переслані видавцем. Так, ми з вами колись були знайомі, але тепер що вам потрібно, люди?

— Мені треба вбити цілий день, — наполягав Фішер. — У мене тут відмінилося кілька зустрічей.

— Ти маєш до мене якусь нетелефонну розмову?

— Телефоном буде надто довго. Серйозно, Джеку, ти зробиш мені послугу. Я в цьому готелі з глузду з’їду, а якщо знову піду гуляти по Пайк-Плейс-маркету, то боюся купити на тому ринку якийсь мотлох, який мені зовсім не треба.

Я поміркував. Цікавість поєдналася з небажанням працювати, та ще й ім’я Ґері Фішера — дивна річ — викликало незрозуміле хвилювання.

— Добре, гаразд, — здався я. — Приїжджай.

Він приїхав по другій. Нічого корисного я за той час не зробив. Дзвонив Емі з черговим «як ся маєш», але ввімкнувся автовідповідач. Я був на кухні й ліниво міркував про обід, коли почув, як під’їхала машина.

Піднявшись блискучими дерев’яними сходами, що вели до вхідних дверей, я побачив чорний «лексус» на тому місці, де зазвичай зупинявся наш з Емі бездоріжник (зараз машина разом з дружиною була в Сієтлі). Дверцята відчинилися, й показався чоловік віком під сорок років. Гравій на доріжці захрумтів під його черевиками.

— Джеку Вейлене! — привітався він. З його рота вихоплювалася пара. — Ти став такий дорослий, аж дивно.

— Сам не знаю, як воно вийшло, — відказав я. — Щомога хотів цього уникнути.

Я зварив кави, і ми сіли пити її у вітальні. Він оглянув приміщення, задивився на лісовий краєвид за великим, на всю стіну вікном. Обернувся до мене.

— То що, і досі добре кидаєш списа?

— Не знаю, — відповів я. — Останнім часом нічим таким не займався.

— Дарма. Спорт окрилює. Я, наприклад, щотижня тренуюся.

Він широко всміхнувся і на якусь мить став викапаний Фішер зі шкільних часів, тільки вдягнений краще. Ґері простяг мені руку понад столиком, і я її потиснув.

— Ти добре зберігся, Джеку.

— Ти теж.

Тут я не збрехав. Про життєві сили людини можна судити з того, як вона сідає. Здорова людина сидить упевнено, немає відчуття, ніби для неї сісти — це полегшення. Це просто один зі станів, у яких її тілу зручно. Ґері видавався доглянутим і підтягнутим. Він мав добру стрижку, волосся без сивини, шкіру, яка буває в людей, які знаходять у собі сили не палити і провадити здорове життя. Він був схожий на канонічного сенатора середніх років, з тих, що одного дня мають шанси потрапити на пост віце-президента, й очі мав яскраві й блакитні. Лише в одному я вигравав у нього — я мав менше зморщок навколо очей і рота, і це було навіть якось неправильно.

Він трохи помовчав — мабуть, так само оцінював мене. Одноліток, побачений через багато років після останньої зустрічі,— це живе, незаперечне втілення неминучого плину часу.

— Читав твою книжку, — відзначив Ґері, підтверджуючи мої підозри.

— О, то я таки маю хоч одного читача.

— Все так погано? Мені здавалося, ти популярний.

— Усе добре. Окрім того, що я не знаю, чи напишу щось іще.

Фішер знизав плечима.

— Чомусь усі думають, що треба повторювати власний успіх, — сказав він. — Підняти його на прапор, зробити з нього сенс свого життя. Хоча насправді деякі речі бувають лише один раз.

— Може, й так, — погодився я.

— Не думаєш повернутися до поліції?

Я глянув на нього, і Фішер усе зрозумів.

— Просто ти в передмові дякуєш департаменту поліції Лос-Анджелеса, ось я й подумав…

Майже мимохіть я всміхнувся. Фішер і досі вмів сподобатися співрозмовнику.

— Ні,— відповів я. — З цим покінчено. А ти чим займаєшся?

— Корпоративне право. Я партнер у юридичній агенції на сході.

Кар’єра у юриспруденції Фішерові пасувала, але висновки поки що робити не було з чого. Ми обмінялися ще кількома репліками, пригадуючи людей, місця, події, проте розмова не клеїлася. Коли підтримуєш контакт крізь роки, ніби розкидаючи буйки з маячками у бурхливому морі часу, — це одна справа. Та якщо ні — то перед тобою сидить самозванець і називає себе іменем хлопчини, якого ти колись знав. Фішер намагався говорити про старі добрі часи, але спільного минулого