Читати книгу - "Джмеленя та дерево Ву"

пнулися й вилися, перепліталися й розгалужувалися білі рослини, створюючи своєю ліпниною прекрасні візерунки. Дмитрика найбільше вразив зимовий сад. Здавалося, вишукана зала з білими плитами на долівці переростала у справжні джунглі, на низьких колонах рядами стояли скульптури-погруддя. Поміж скульптур стояли канапи з тонко вирізьбленими бильцями й ніжками, наче вишукані чотириногі звірі, що будь-якої миті можуть чогось перелякатись і дременути в тропічний ліс.

— Але тут класно! Навіть ставочки з золотими рибками. О, фонтанчик!

По стежці, навсібіч крутячи головою, пройшов той самий дідуган, якого вони бачили в парку.

— Двадцять два олійні полотна! Шедеври! Вони не могли просто так зникнути! Я не заспокоюсь, поки їх не знайду.

Він вийшов з хащ і зупинився позаду групи. Екскурсовод розповідала далі:

— Справжнім героєм Воронцовського палацу був Степан Григорович Щеколдін. Його назначили директором музею під час Другої світової війни. Перед тим як Алупку окупували німецькі війська, по місту пройшов слух, що палац хочуть підірвати. Спочатку на площу перед палацом під’їхала машина з вибухівкою. Щеколдін кинувся до солдат батальйону, що жили поряд, і ті допомогли йому прогнати підривників. Та на цьому спроби зруйнувати палац разом з його мільйонними цінностями не закінчились. Покидаючи Алупку, начальник міськвиконкому наказав Щеколдіну облити кімнати керосином і підпалити, щоб німцям нічого не залишилось. Та Степан Григорович відмовився, адже він навіть уявити не міг знищити витвори світової культури. Тоді наказ підпалити палац отримали місцеві розбишаки. Та Григоровичу вдалося вчасно прогнати юних паліїв. У ті дні в Алупці було спалено більшість ресторанів і санаторіїв. Воронцовський палац дивом уцілів. Єдина людина, яка залишилась у ньому, Степан Григорович, зумів удруге захистити місцеві скарби. Коли прийшли німці, Щеколдін не покинув палац і далі ревниво оберігав його фонди, не даючи виносити картини й меблі навіть під дулом пістолета. Коли німці відступали, то також намагались підірвати палац. Та Щеколдін і тут встиг захистити музей. Більшість колекцій палацу збереглись і тепер ми маємо змогу насолоджуватись їхньою витонченою красою! На жаль, частину експонатів музею все-таки розграбували: дещо встигли вивезти німці, дещо — радянські війська, дещо розікрали місцеві мародери. Музейні співробітники зараз працюють над поверненням експонатів, вивезених під час війни. Досі невідома доля двадцяти двох полотен, виконаних у стилі англійського романтизму 19 століття. Вони зникли у буремні воєнні часи.

— Та-а-а, я застав порожні рами, а полотна вирізали! — похмуро сказав сивуган, і на його очах забриніла сльоза. Дзвінці й Дмитрику аж шкода стало цього поціновувача мистецтва. Треба ж до сліз любити англійський романтизм!

— А директора винагородили за його подвиги? — запитав гіда Білонога старший.

— Коли в Алупку повернулась радянська влада, то, можна сказати, що винагородила Степана Григоровича. Йому дали 10 років каторги за співпрацю з німцями. Адже він був директором музею впродовж усієї війни.

Групою прокотився обурений шепіт.

Сивий чоловік згідно закивав головою.

— Так, так. Десять років у тюрмах і таборах! Подякували, називається! Але я не маю образи за це. Палац залишився таким же прекрасним, як у часи моєї молодості!

Дзвінка й Дмитрик збентежено глипнули на старого: щось він дуже переймається історією, яку розказав гід. Дивний якийсь дідуган! Але слід зважати на його поважний вік. Люди, що сягають сторічного віку, мають право розчулюватись через чиюсь сумну долю.

Гід розповідала багато цікавого про власників палацу, його архітекторів і будівельників, експонати музею. Виявляється, весь комплекс збудовано з місцевого каменю діабазу. Тому він повстає сірою громадою посеред сірих скель на фоні молочно-сірої гори Ай-Петрі. Задумав палац і парк навколо граф Михайло Семенович Воронцов. Будували його двадцять років. Тут помінялось декілька архітекторів, та здійснити задум графа зміг тільки англієць Едуард Блор.

На виході з палацу гід показала на велике фото літнього чоловіка в золоченій рамі. Попри серйозний вираз його обличчя, добру душу видавала посмішка кутиками губ і веселі бісики в очах.

— А це і є наш місцевий герой, Сергій Щеколдін. А зараз дякуємо, що чемно слухали й нічого не торкали руками! — Гід суворо зиркнула на тата Гєника, який саме тягнув руку, щоб торкнутися скриньки зі слонової кістки. Він відразу ж відсмикнув руку й заходився зосереджено розглядати ліпнину на стелі. — Будемо раді вас бачити знову! А тепер можете погуляти вестибулем, сфотографуватись на пам’ять, придбати буклети й сувеніри про Воронцовський палац.

Біля кількох розкішних диванів з накидками вишикувалась черга щоб зробити пам’ятні світлини. Тим часом Дзвінка й Дмитрик підійшли до портрета Щеколдіна, його обличчя видалося дуже знайомим.

— Я його вже десь бачив! — упевнено заявив Дмитрик і поправив окуляри. — Таке враження, що досить недавно!

— Так-так! Може, десь на пляжі? Або в місті?

— Але такого не може бути. Подивись, ось під фото написано: помер у 2002 році. А я…

— А ти ще тоді не народився! І я не народилась! Тоді як ми його могли бачити?

— Елементарно, Дзвінко! Ми випадково зустріли його внука чи правнука, чи праправнука!

Діти з полегшенням зітхнули й побігли до дивана, на якому розсілися їхні батьки. Місця вистачило на всіх! Сфотографувавшись, усі розбрелися по відкритих для огляду залах, домовившись тримати один одного в полі зору. Діти зупинились перед гобеленами, намагаючись уявити скільки це роботи треба, щоб вигаптувати таку красу!

Крізь відчинені двері у сусідній коридор долинуло знайоме бурмотіння:

— Двадцять два полотна! Англійський романтизм! Яка втрата! Яка величезна втрата для світової культурної спадщини!

Перезирнувшись, діти мовчки вистромили голови в коридор і побачили, як за його поворотом зникає знайомий дідуган.

— Це він! — вигукнула Дзвінка.

— Гайда! — Дмитрик побіг у коридор і зник за поворотом. Дівчинка знизала плечима й побігла слідом.

Старенького чоловіка наздогнали біля відчинених дверей з написом «Канцелярія». Він пірнув усередину,