Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

— А хто її доглядає? — запитав я, посміхнувшись.

Спантеличений вираз перекосив його обличчя. Життя його віддавна було таким спокійним і тихим, що тепер він не готовий був упоратись із чимось непередбачуваним.

— Сестра Гарні.

— Тоді я хотів би поговорити із сестрою Гарні, — повідомив я йому, налягаючи плечем на двері.

Обмаль руху, забагато сну, паління і вчащання до винного погрібця знищили і натяк на м’язи, які, можливо, колись у нього й були. Під моїм натиском він піддався, мов гниле дерево перед бульдозером.

Я опинився у величезному холі, й просто переді мною були широкі гвинтові сходи, які вели у кімнати верхнього поверху. На сходах виднілася фігура в білому — це була доглядальниця.

— Гаразд, Бенскіне! — озвалася вона. — Я поговорю з ним.

Довгов’язий кістлявий тип з полегкістю ретирувався. Коротко й спантеличено глянувши на мене, він нечутно прослизнув холом і зник за дверима, закритими грубим сукном.

Доглядальниця повільно спускалася сходами, бо знала, що вона ефектна й на неї приємно дивитися. І я таки витріщився на неї. Вона й справді була медсестрою — але опереткового типу: з тих, від кого у чоловіків щоразу, коли її бачать, підвищується температура. Блондинка, яскраво-червоні губи, блакитні очі — словом, відмінний екземпляр: симфонія вигинів і справжній вибух чуттєвості; хвилююча та повна вогню, гаряча, мов полум’я карбідної лампи. Якби вона доглядала мене, я б погодився бути прикутим до ліжка до кінця своїх днів.

Тепер вона стояла на відстані витягнутої руки, і я доклав чималих зусиль, аби не простягнути руку. Судячи з виразу її очей, вона помітила враження, що справила на мене, і подумки запитав себе, чи зацікавилася вона мною так само, як я нею. Довгі гнучкі пальці підправили кучерики, що вибилися з-під білої шапочки. Ретельно вищипані брови ледь вловимо здійнялися. Червоні губи склалися в посмішку. Зеленкувато-блакитні очі, обведені чорною тушшю, дивилися пильно й вичікувально.

— Я мав надію зустрітися з міс Кросбі, — сказав я. — Чув, що вона нездужає.

— Це справді так. Боюся, що зараз вона не спроможна приймати відвідувачів.

Від її глибокого контральто усе в мені завібрувало.

— Прикро, — зауважив я, швидко оглядаючи її ноги. Бетті Грейбл[4], можливо, мала кращі — але ненабагато. — Щойно приїхав до міста. Я — її давній друг. І гадки не мав, що вона хворіє.

— Міс Кросбі нездужає вже кілька місяців.

У мене склалося враження, що для доглядальниці Гарні обговорення хвороби Морін Кросбі не видається захопливою темою. Можливо, мені так лише здалося. Я міг і помилятись, однак навряд чи.

— Сподіваюся, нічого серйозного?

— Нічого. Просто їй потрібні відпочинок та спокій.

Якби я продовжував у тому ж дусі, вона б відверто почала позіхати.

— Здається, тут достатньо спокійно, — зауважив я, посміхнувшись. — І аж занадто спокійно для вас, еге ж?

Саме на це вона й чекала. Видно було, що дівчина готова хоч зараз розсипати волосся по плечах.

— Спокійно? Та краще б мене вже поховали у гробниці Тутанхамона! — вигукнула, але згадавши, що вона — сестра милосердя в кращих традиціях Флоренс Найтінґейл[5], проявила достатньо співчуття, почервонівши.

— Мені не слід було це казати, чи не так? Це звучить грубувато.

— Вам нема потреби маніритися зі мною, — запевнив її. — Я хлопець без комплексів і не відмовився б від подвійного віскі зі содовою.

— Що ж, чудово! — в її очах був виклик, у моїх вона прочитала відповідь.

Раптом дівчина хихикнула.

— Якщо у вас не намічається нічого кращого...

— Як каже один мій хороший приятель: «А що може бути краще?»

Вищипані брови зметнулися догори.

— Гадаю, я могла б йому це розтлумачити — якщо б він справді хотів це знати.

— То скажіть мені!

— Можливо, колись і скажу. Якщо хочете випити, то ходімо зі мною. Я знаю, де сховане віскі.

Я пройшов за нею у велику кімнату поруч із холом. Ідучи, вона злегка похитувала стегнами, що перекочувалися під строгою білою уніформою, як бейсбольні м’ячі. Я міг би отак іти за нею цілісінький день.

— Сідайте, — сказала вона, махнувши рукою у напрямку двометрового дивана. — Я змішаю вам віскі.

— Чудово, — сказав я, всідаючись на обкладений подушками диван. — Але лише за однієї умови. Я ніколи не п’ю сам — таке вже у мене правило.

— Я також, — озвалася вона.

Відтак я спостерігав, як вона виймала пляшку «Джонні Вокера»