Читати книгу - "Мерзенна сила"

Ці рядки ясно свідчать про те, що вже тоді джерело, ще за римських часів обмуроване каменем, було відоме як «Мерлінова криниця», хоч у письмових джерелах ця назва вперше згадується тільки за правління королеви Єлизавети, коли славний ректор на ймення Шовел звелів обгородити ліс стіною, аби «покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовували біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим; усе вищезгадане слід викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти». Втім, це аж ніяк не означає, що коледж і сам перестав цікавитися цією місциною. Ледь устиг старий доктор Шовел, що прожив мало не сто літ, захолонути в могилі, як один із Кромвелевих генералів, вважаючи своїм обов’язком руйнувати «священні гаї та пагірки», послав кількох вояків із наказом надихнути місцевий люд на означену благочестиву справу. Кінець кінцем усе закінчилося нічим, але в самому серці Бретонського лісу між вояками та членами коледжу сталася сутичка, і на самісіньких східцях, що ведуть униз до джерела, випущена з мушкета куля насмерть вразила вельми вченого і побожного Річарда Крова. Щоб звинуватити Крова чи то у прихильності до папістів, чи у язичництві, потрібна була, мабуть, неабияка сміливість, та все ж подейкують, що останні його слова звучали так: «Отакої, добродії, якщо вже сам Мерлін, син диявола, вірно служив своєму королеві, то яка ж ганьба впаде на вас, сучих синів, — бунтівників і царевбивців?» А ще кожен ректор у день свого обрання неодмінно випивав повну чашу води з Мерлінового джерела; цієї традиції дотримувалися завжди, за будь-яких обставин, а сама та чаша, дуже давня і гарна, вважалася найбільшим скарбом Бректонського коледжу.

Я думав про все це, лежачи на траві біля джерела, яке, звісно, било тут і за Мерлінових часів — якщо тільки той Мерлін і справді жив колись на білому світі. Саме тут сер Кенельм Діґбі бачив якось літньої ночі дивне видіння; тут писав вірші Колінз і плакав Ґеорґ III; тут блискучий поет і загальний улюбленець Натаніель Фокс створив свою знамениту поему — і через три тижні наклав головою у Франції. Навколо панував такий спокій, а під густим покровом із листви було так затишно, що я й сам незчувся як заснув і прокинувся тільки почувши голос приятеля, що кликав мене ген-ген здалека.

Найсуперечливішим питанням, що мало розглядатися на засіданні ради коледжу, був продаж Бретонського лісу. В ролі покупця виступав HIKE — Національний інститут координованих експериментів, якому потрібна була ділянка для нової будівлі, де працівники цього непересічного закладу почувалися б зручніше. HIKE був одним із перших наслідків союзу між державою і лабораторною наукою — союзу, який дає багатьом розсудливим людям підстави сподіватися, що наш світ врешті-решт таки зміниться на краще. Передбачалося, що невдовзі буде усунуто майже всі набридливі перепони, які досі значно вповільнювали розвиток науки у країні. Прихильники прогресу вважали ці перепони наслідком «зашкарублого формалізму і доктринерства». Фінансових проблем в інституту також майже не було — адже держава, спроможна під час війни щоденно витрачати десятки мільйонів на армію, вже напевне може дозволити собі вділяти кілька мільйонів на місяць для надзвичайно перспективних досліджень, до того ж у мирний час. Силует запроектованої споруди інституту не загубився б навіть на тлі нью-йоркських хмародерів, штат мав бути просто велетенським, а ставки — королівськими. Сенат Еджстоуського університету наполегливо і дипломатично відволікав увагу керівників нового інституту від Оксфорда, Кембриджа і Лондона, які по черзі розглядали як імовірні осередки його діяльності. Не раз і не два еджстоуським «прогресистам» здавалося, що все втрачено, але тепер вони піднеслися духом. Якщо HIKE вдасться отримати бажану ділянку, то інститут переїде до Еджстоу, і тоді в місті неодмінно нарешті почнеться рух — тут усі були єдині. Кері якось навіть засумнівався, чи вдасться Оксфорду і Кембриджу за таких обставин зберегти свій статус головних університетських центрів країни.

Якби таке питання було винесене на засідання ради коледжу років три тому, Марк Стадок цілком небезпідставно очікував би запеклої сутички між поборниками прогресу та загальної користі і сентиментальними прихильниками краси. Проте сьогодні, займаючи своє місце у видовженій горішній залі з вікнами, які виходили на південний бік двору леді Еліс, він нічого такого не чекав — адже знав уже, що справді важливі питання вирішуються не так.

«Прогресисти» гнули свою лінію з неабиякою майстерністю. Більшість членів ради ані гадки не мала про те, що на засіданні розглядатимуть питання про продаж лісу. Звісно, у порядку денному був пункт під номером 15 — «Продаж земель коледжу», та оскільки такі питання розглядалися майже на кожному засіданні, це не викликало особливого зацікавлення. З іншого боку, під номером 1 стояли «Питання, що стосуються Бреґдонського лісу», начебто ніяк не пов’язані з продажем. Ознайомити присутніх із цими питаннями взявся проректор Кері, який до того ж мав зачитати членам ради кілька листів. Перший лист надійшов від Товариства охорони пам’яток. Як на мене, його автори трохи промахнулися, поєднавши в одному листі відразу дві вимоги; з їхнього боку було б значно розсудливіше обмежитися простою констатацією того, що стіна навколо лісу знаходиться у достоту жалюгідному стані. Натомість вони відразу ж повели мову про те, що стіну потрібно негайно реставрувати, і навіть дозволили собі нагадати, що вже доносили це до відома коледжу раніше. Серед членів ради почалося глухе ремство, а коли насамкінець прозвучало припущення, що коледж міг би виявити трохи більше гостинності до відомих знавців старовини та археологів, які хотіли оглянути джерело, ремство стало відвертим. Мені не хотілося б звинувачувати проректора в навмисному перекручуванні змісту, проте Кері, читаючи листа, не мав, очевидно, жодного наміру приховувати чи принаймні якось згладжувати недоліки цього послання. Словом, коли