Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка?
— Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.
— А де ж то вони, чи вже подались куди?
— Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспать.
— А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед, — (найшла чим хвалитись!) — та гайда з двору.
«Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну», — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.
— Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.
— Га? — сонно озвавсь той.
— Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.
— Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, що тобі до них?
— Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.
— Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо.
— Зразу? — скрививсь я.
— А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі скільки хочеш.
— Ага, назбираєш ти за три дні.
— Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все!
— А курінь?
— Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.
— О, — полегшено зітхнув я. — Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.
— А як же інакше, а як же інакше, — виспівував Митько, заглядаючи в піч. — О, щось вариться. Чудово! — вибіг із хати.
— Доброго ранку, бабуню, — чути було вже знадвору. — Погодуєте нас?
І ось уже на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко...
І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова.
— Так, — погодивсь я, — бабуня що треба.
— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані — то город сапають, то по господарству... А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур'яни полишив. Тут такі бур'яни ростуть, зовсім на бур'яни і не схожі. Подивишся — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
— То ж позаторік! Ти ще малий був.
Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.
— Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.
— Отож-бо й є!
— А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось.
Проминувши поле, ми наблизились до річки.
— Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, — пояснив Митько.
У вас тут і шлюзи є?
— Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п'ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою — канави такі.
Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилась вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.
— Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.
— Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! — і, вхопившись рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.
Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятись нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.
— Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера.
Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:
— Гей, мухолови, з дороги!
Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одскочили в сторону і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.
— А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід. — Ну чого він причепивсь до нас, Митю?
— А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай!
Проте настрій нам таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера... Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію, якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?
— Он звідки, диви, рибу ловити!
— А пісочок який!
— А поглянь, де у воду стрибати!
— Ух ти!
— Сила!
— Клас!
— Оце так!
І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден... жоден учень шостого класу в світі. Митько ступив назад і урочисто звернувсь до мене:
— Від імені... Гм, від імені себе... Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Ну, і бажаю...
— Зрозуміло, — перебив я. — Мерсі. Взаємно. Радий старатись, — і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. — Поглянь, Митю.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
— Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько. — А от і двері, — вказав на дві прихилені одна до одної палиці. — А от, поруч, і місце для вогнища розчищене.
— А сіна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр із Юрківки», після закриття браузера.