Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

Отож, у повісті на повну силу звучить родова тема — саме рід є основою нації. Запорізьке братство тим і прикметне, як свідчать сивочолі старшини, що «всі з одного гнізда», «всі брати рідні». Потрійна жертва Тараса Бульби за честь роду — це своєрідна символіка сакральної жертви за рід людський. Так, Батько вбиває Сина (Андрія), Батько приймає смерть Сина (Остапа), і зрештою Батько перетворюється на Дух, що має протистояти «надприродною своєю силою» всьому ворожому антихристиянському світові, як це ми бачимо в останній сцені повісті. Родова жертва набуває сакрального змісту, відсвічуючись християнською Трійцею: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух.

Гоголівські ініціації як один із символічно-біографічних кодів у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» в найзагальнішому плані мали цивілізаційний характер. Жертвуючи «окраїнним», Гоголь бачив Україну цивілізованою і культурною, в колі інших історіогенних та історіотворчих народів. Тимчасова її смерть і Диявольський контракт ставали лише формою «окультурення». Однак ціна такої культурності, за Шевченком, ця «лепта удовиці престолові-отечеству», дорівнює цілому національному буттю, бо

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже — викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві…

Так зникає бравада Вічного Повернення. Натомість Диявол стає на межі Святого кола — того пресвітлого народного світу, куди Гоголь намагався не пустити чортовиння. І родовий Батьківський закон змінюється на Товарний закон, на Безкінечний Колоніальний Контракт, що звучить так: «щоб бути славним, стань на бік сильнішого». Так маски малоросійського пасічника Рудого Панька, російського письменника Гоголя і українського шляхтича Гоголя-Яновського зустрічаються з маскою Антихриста на сцені національного буття. Яка з них власне гоголівська? Хто знає?

Тамара Гундорова

ЧАСТИНА ПЕРША

Передмова

Це що за диковина: Вечори на хуторі біля Диканьки? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало обскубли гусей на пера та перевели ганчір'я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пальці в чорнилі! Надав же чорт і пасічникові потягтися слідом за іншими! Справді, друкованого паперу розвелося стільки, що й не придумаєш швидко, що б таке загорнути в нього».

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць! Тобто, кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ — матінко моя! — Це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочити. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, яке-небудь обідране хлоп'я, глянути — погань, що порпається на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди, куди, чого? геть, мужик, геть!» Я вам скажу… Та що там казати! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок з земського[1] суду, ні поважний ієрей[2], ніж показатися у той великий світ. А показався — то вже плач не плач, а давай одвіт!

У нас, мої люб'язні читачі, — не в гнів вам сказати (ви, може, й розсердитесь, що пасічник говорить з вами запросто, немов з якимось сватом своїм або кумом), — у нас, на хуторах, ведеться здавна: тільки-но закінчаться роботи на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох, коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите, тоді, як тільки вечір, уже напевно десь в кінці вулиці жевріє вогник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум… Це у нас вечорниці! Вони, як бачите, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви ідете, то саме за тим, щоб повертіти ногами та попозіхати в кулак; а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями[3]; спочатку немов і за діло візьмуться: веретена хурчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, почнеться веремія, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна.

А найкраще, як зіб'ються всі тісною купою та почнуть загадок загадувати, або просто правити теревені. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Відки старовини не викопають! Якого жаху не нанесуть! Та ніде, може, не розказувано було стільки диковин, як на вечорах у пасічника Рудого Панька. За що мене миряни прозвали Рудим Паньком — їй-богу, не скажу вам. І волосся, здається, у мене тепер скоріше сиве, ніж руде. Та в нас, не зводьте гніватись, такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвисько, так і на віки вічні залишиться воно. Бувало зберуться, напередодні свята, добрі люди в гості до пасічникової хатини, посідають за стіл, — і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не простого десятка, не які-небудь мужики хуторянські. Так, може, комусь і вищому за пасічника зробили б честь, завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка диканської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! А які історії вмів він розповідати! Дві з них знайдете в цій книжці.

Він ніколи не носив пістрьового[4] халата, який побачите ви на багатьох сільських дячках; а заходьте до нього і в будень, він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору захололого картопляного киселю, за яке він платив у Полтаві мало чи не по шість карбованців за аршин[5]. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було запах дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, інший мужик з радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже також, щоб він коли-небудь утирав носа полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання; а виймав з-за пазухи чепурно згорнену білу хустку, вишивану по всій окрайці червоними нитками, і, справивши, що слід, згортав її знову, як звичайно, у дванадцяту долю і ховав за пазуху. А один з гостей… Ну, той уже був такий панич, що хоч зараз нарядити у засідателі[6] або в підкоморії[7]. Було поставить перед себе палець і, дивлячись на його кінець, піде розповідати — вигадливо та хитро, немов у друкованих