Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Тоді на перший план вийшла група зовнішньополітичних чинників[28]. Справа в тому, що статус УНР за Третім Універсалом (як автономної частини неіснуючої федерації) відразу ж виявився завузьким, не відповідним потребам ведення республікою зовнішньополітичної діяльності, яка об'єктивно детермінувалася тогочасними геополітичними процесами.

Провідні держави світу на кінець 1917 р. перебували у стані війни, й більшовицька революція стала подією, що знаменувала собою значний поворот у ній. Радянська влада запропонувала негайно припинити війну й укласти загальнодемократичний мир. На цю ініціативу відгукнулись лише країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія). Після оперативного укладення перемир'я на фронтах у грудні 1917 р., в Бресті-Литовському розпочалася мирна конференція з метою підготовки мирного договору.

Такий розвиток подій не входив до планів країн Антанти і США. З одного боку, вони сподівалися на швидкий крах радянської влади, прихід до правління в Росії сил, які б виявились вірними союзницьким зобов'язанням і відновили воєнні дії. І один з напрямів дипломатичної діяльності був розрахований саме на подібний результат.

З іншого боку, було б легковажним виключати інші варіанти розвитку подій у Росії. І західні дипломати почали гарячково шукати на території колишньої східної імперії сили, які хоча б частково могли утримувати фронт проти Центральних держав. Серед таких сил була й Центральна Рада.

Країни Антанти виявляли інтерес до України ще до краху Тимчасового уряду й активно зондували ґрунт на випадок розпаду імперії. Коли ж відбулося проголошення УНР і почалося її дистанціювання від радянської влади, радянської Росії, дипломатичні зусилля західних країн дуже швидко набули масштабного характеру. Щоправда, західні партнери не могли знати що УНР на той час не диспонувала скільки-небудь масштабними і надійними військовими силами для ведення бойових дій, і результат їх дипломатичних зусиль мав би, в кращому разі, морально-політичний, однак ніяк не воєнний ефект.

На початку грудня 1917 р. до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Обіцяючи керівникам УНР величезну фінансову, матеріальну, військову допомогу, уряди Англії та Франції вдалися до досить ефектних „заохочувальних” заходів: до Києва були направлені офіціальні посли (представники при уряді) — Піктон Багге та генерал Жорж Табуї з відповідними вірчими грамотами, нотами, з проведенням відповідних урочистих церемоній тощо[29].

Відсутність державного суверенітету України (в усякому разі, його проблематичність згідно з ІІІ Універсалом) не надто непокоїла країни Антанти. Та й керівництво Центральної Ради, Генерального секретаріату, передусім В.Винниченко, О.Шульгин, С.Петлюра до певного часу активно підтримували контакти з іноземними емісарами, стимулювали їх активність.

Хоч як намагались антантівські кола схилити на свій бік УНР (чим, дійсно, зробили вагомий внесок у вироблення самостійницької позиції), всупереч їм діяли інші чинники. Й останні виявились потужнішими. Сталося так, що з перших днів свого існування Українська Народна Республіка потрапила в епіцентр світової політики, стала одним з найпритягальніших об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до України поспішили виявити не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши переговори в Бресті з радянською Росією, Німеччина й Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій в національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її згодитися представляти не країну в колишніх імперських рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію і Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, з якими Німеччина та Австро-Угорщина розв’язували світову війну, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася критичною, сприятливою для тиску на РНК. Однак представники радянської Росії на переговорах, рахуючись з реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилучення з-під свого впливу і, відповідно, меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі[30].

Тоді країни центральноєвропейських держав звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, в тому числі й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада і Генеральний секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь в міжнародному житті, а не через посередництво радянської Росії, начебто сигналізували тим самим про готовність взяти участь і в мирній конференції[31]. Вони позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста, і схваленням укладеного 28 листопада у Фокшанах перемир’я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії з німецько-австрійським блоком[32] (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та все ж остаточне рішення далося непросто. Зокрема, багатьма українськими політиками уже усвідомлювалося, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну. а й юридичну державну самостійність. Незборима ж інерція політичного мислення, незнищенна віра в федералістичні ідеали не дозволяли зважитися на оперативний рішучий крок. Теплилась надія й на замирення з більшовиками, з РНК — адже двостороння дипломатична активність не знижувалася. Водночас немало бентежило те, що центральноєвропейські держави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ, щоб він уконституював самостійність УНР. Спочатку це викликало опір частини українського проводу. Так, на засіданні Генерального секретаріату 26 грудня 1917 р. О.Шульгин{4} говорив, що „незалежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати”, пропонував „помиритися з більшовиками”[33]. А прибічникам негайного оголошення самостійності генеральний секретар відповідав: „…Німці признають незалежність України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Росії — нові республіки. Самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Росією; в цій війні треба буде опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті Україна буде окупірована Германією…”[34].

Отже, принаймні, частина лідерів Української революції, а серед них і Голова Генерального секретаріату — В.Винниченко та й певною мірою Голова Центральної Ради М.Грушевський бачили реальну перспективу, яка чекала народ, націю, республіку. І якщо робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків. Однак альтернативи не знаходили, чи не могли її реалізувати.

Неважко було передбачити, що можливості для маневрів на переговорах у делегації УНР буде небагато. Та й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації в силу природних причин (повної відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого дуже молодих