Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

— Далекувато ж він од берега, — з подивом промовила Віра.

Раніше вона уявляла собі його зовсім інакше — невеличкий острівець поруч із узбережжям, увінчаний розкішною білою віллою. А насправді ніякого будинку вона не побачила — тільки чіткий силует скелі, що невиразно нагадував гігантську голову американського індійця. В ньому було щось зловісне. Вірі стало ніяково.

Біля маленького готелю «Сім зірок» на лаві сиділо троє. Виднілася скорчена постать старого судді, пряма, мов палиця, фігура міс Емілі Брент, третій — високий на зріст, гладкий, з грубими рисами обличчя чоловік — вийшов наперед і проголосив:

— Ми дійшли такого: краще зачекати вас і поїхати всім разом. Дозвольте відрекомендуватися: моє прізвище Девіс. В Південній Африці — в Наталі я народився, ніяк не далі. Ха-ха-ха, — і він зареготав.

Суддя Уоргрейв подивився на нього з неприхованою ворожістю. В нього мимоволі виникло бажання віддати наказ — як то він робив колись — звільнити залу суду. А ось міс Брент ще не мала чіткої думки: чи то подобаються їй оті виходці з колоній, чи ні.

— Ну що, панове, може, хильнемо по чарочці перед відчалюванням? — гостинно запитав містер Девіс.

На його пропозицію ніхто не відгукнувся, тому містер Девіс різко розвернувся на самих лише каблуках, підніс угору палець і напутливо промовив:

— Тоді не варто затримуватись. Наші люб'язні господарі чекають на нас.

Він був надто зайнятий собою й тому не помітив, що при цих словах якесь заціпеніння охопило всіх інших — начебто згадка про господарів, які чекають на них, вплинула паралізуюче.

У відповідь на запрошуючий рух Девісового пальця від найближчої стінки відійшов чоловік і наблизився до них. Його хитлива хода не залишала жодного сумніву в тому, що то був справжній морський вовк. У нього було брунатне, вичинене морськими вітрами обличчя і темні хитруваті очі. Він заговорив з м'яким девонським акцентом:

— Чи готові ви, леді й джентльмени, вирушити на острів? Човен до ваших послуг. Ще двоє джентльменів мають прибути на автомобілях, але містер Оуен наказав не чекати на них, бо точно невідомо, коли саме вони прибудуть.

Уся група підвелася й пішла за своїм гідом уздовж невеличкого кам'яного причалу, біля якого було пришвартовано моторний човен.

— Щось надто малий човен, — зауважила Емілі Брент.

— Це чудовий човен, мем, ви доїхали б у ньому до Плімута й оком не змигнувши, — впевнено заперечив моряк.

— Нас тут надто багато, — урвав його патякання суддя Уоргрейв.

— Але ж він може взяти й удвічі більше, сер.

— Тоді все гаразд, — примирливо втрутився Ломбард. — Погода чудова — ані хвильки.

Не змінюючи свого занепокоєного вигляду, міс Брент усе-таки сіла в човен. Інші наслідували її приклад. Поки що не помітно було найменшого зближення між учасниками подорожі.

Вони вже мали ось-ось відпливти, коли човняр, який тримав у руці багор, щоб відштовхнутися, раптом загаявся. Крутим схилом до причалу мчав автомобіль, автомобіль такої фантастичної потужності й невимовної краси, що здавався казковим маревом. За кермом сидів молодик, його волосся тріпотіло під вітром. Освітлюваний призахідним сонцем, він виглядав не як простий смертний, а як молодий бог, що вийшов із скандінавської саги. Молодик натиснув гудок, і могутня луна несамовитим ревом відбила його сигнал від скель бухти. В цьому було щось фантастичне. Й Ентоні Марстон на цьому тлі здавався надлюдиною. Саме таким запам'ятали його всі, хто був присутній під час його тріумфального в'їзду.

4

Фред Нарракотт, сидячи біля керма моторного човна, роздивлявся дивну компанію. Ні, зовсім не такими уявляв він собі гостей містера Оуена. Він розраховував на більш вишукану публіку: вифранчених дамочок і чоловіків у костюмах яхтсменів, вельми багатих і цілком респектабельних. Хіба ж такі компанії збиралися в містера Елмера Робсона! Фред Нарракотт скривив губи у посмішці, коли згадав гостей мільйонера. Ото була публіка, що й казати — вищий світ! А скільки спиртного він переправляв на острів!

Цей містер Оуен, певно, джентльмен зовсім іншого сорту. Кумедно, між іншим, подумав Фред, що він досі й у вічі не бачив цього Оуена, та його місіс теж. Щоб ото він хоч раз тут побував, так ні. Всі розпорядження й гроші йдуть через містера Морріса. Сказати правду, інструкції завжди дуже чіткі й платить він справно, без затримок, та все одно якось дивно. В газетах писали, що 3 ім'ям цього Оуена пов'язана якась таємниця. В цьому він, Фред Нарракотт, був згодний з газетярами.

А може, справді саме міс Габріель Терл придбала цей острів? Ні, ще раз як слід роздивившись своїх пасажирів, він остаточно відкинув цю думку. Ні, ніхто з цих людей не міг мати нічого спільного з кінозіркою.

Спостерігаючи пасажирів, Фред Нарракотт підсумовував свої враження. Он та дражлива стара діва, певно, кисла, як оцет, — він таких багато бачив. Можна побитися об заклад, що вона — суща мегера. І старий джентльмен з військових — досить подивитися на нього, як одразу згадуєш неприємності армійської служби. Молодка — досить симпатична, але й тільки того, шукати ж у ній голлівудський блиск — годі. А он отой, зухвалькуватого вигляду, веселун — він-то вже напевно не був справжнім джентльменом; гендляр не при справах — ось хто. Інший джентльмен — довготелесий, зі хтивим поглядом бігаючих оченят — це справді дивний тип, нічого не скажеш. Цілком імовірно, що він може мати якесь відношення до кіно.

Ніяких сумнівів, у човні був лише один справжнісінький джентльмен — той, хто прибув останнім на своїй машині — й на якій машині! Таких машин у Стикльхевені зроду не бачили, Либонь, вона коштує не одну тисячу фунтів. Це хлопець хоч куди. Народжений у грошах. Коли б уся компанія була йому до пари, то все було б зрозуміло…

Дивна справа, якщо розібратися… І загалом усе це досить дивно, завершив свої роздуми Фред Нарракотт. Досить дивно…

5

Човен, спінюючи воду, обійшов скелю, і перед очима пасажирів, нарешті, постала вілла — мета їхньої мандрівки. Південна частина острова пологими терасами сходила до моря і була зовсім не схожа на північну. Вілла — невисока квадратна будівля сучасного типу, із заокругленими вікнами, що зовсім не затримували сонячних променів, — стояла фасадом на південь, Чарівний будинок — він цілком виправдував їхні сподівання!

Фред Нарракотт виключив мотор і обережно провів човна крізь вузьку затоку поміж скель до природної бухточки.

— А сюди, мабуть, небезпечно